Еріх Марія Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

історії, які чув про нього і Вебера. Колись він мусив сам бути одним із тих людей, про яких говорив.

– Слухай, – сказав 509. – І добре слухай. Твердження про те, що дух неможливо зламати, – це просто клята фраза з роману. Я знав чудових людей, яких перетворили на тварин, тварин, які ревуть від болю. Зламати можна майже будь-який опір, для цього просто потрібні час і нагода. Це вони, – він зробив жест у бік казарм есесівців, – дуже добре знали. І завжди дотримувались цього принципу. У спротиві важливе лише те, що ним досягається, а не те, як це виглядає. Відвага без розважливості – гарантоване самогубство. Але дрібка нашого спротиву – це все, що ми маємо. Нам треба його сховати, аби вони його не виявили, і використовувати лише за крайньої потреби, так, як ми зробили тоді з Вебером. А інакше…

Місячне світло висвітлило тіло Вестгофа. Ковзнуло по обличчю і шиї.

– Кілька з нас мусять залишитися, – шепотів 509, – на майбутнє. Не можна, аби все це було надаремно. Кілька тих, хто не зламався.

Він виснажено відкинувся назад. Думки вимотували не менше, ніж ходіння. Здебільшого через голод і слабкість думати не вдавалося взагалі, але іноді виринала дивна легкість, усе ставало чітким і зрозумілим, тоді на короткий час з’являлося просвітління – аж поки все знову не вкривала пелена втоми.

– Кілька, які не зламалися і не хочуть забути, – повторив 509.

Він дивився на Бухера і думав, що той на двадцять років молодший за нього. Ще багато може зробити. Він іще не зламаний. «А я? Час, – раптом з розпачем подумав він. – Час їсть і їсть. Слід часу буде помітно, коли це з табором закінчиться. Коли вийдеш на волю і схочеш почати все спочатку, лише тоді стане зрозуміло, чи ти зламався. Ці десять років у таборі коштували кожному двадцять чи й тридцять років життя. Хто мав ще достатньо сили? А сил потрібно буде багато».

– Коли ми звідси вийдемо, ніхто перед нами на коліна не падатиме, – сказав він. – Усе заперечуватимуть і хотітимуть забути. І нас також. Багато з нас теж радо все забудуть.

– Я не забуду, – похмуро відповів Бухер. – Це не забуду, нічого не забуду.

– Добре.

Хвилі втоми сильнішали. 509 заплющив очі й одразу знову розплющив. Було ще щось, що він мусив вимовити, поки воно не загубилося. Бухер мав це знати. Можливо, він був тим єдиним, хто звідси вибереться. Важливо, аби він це знав.

– Гандке не нацист, – натужно сказав він, – такий самий в’язень, як і ми. Ймовірно, на свободі він би ніколи не вбив людини. Тут він це робить, бо має владу. Він знає, що скарги нам не допоможуть. Його прикриють. Він не несе відповідальності. Ось у чому річ. Влада і вседозволеність – забагато влади, не в тих руках, взагалі забагато влади в будь-яких руках – розумієш?

– Так, – відповів Бухер.

509 кивнув.

– Це і ще дещо… інертність серця… страх… ухиляння совісті… ось наша біда… я про це думав… весь вечір про це думав…

Тепер втома, мов чорна хмара, з шумом насувалася на нього. 509 витягнув з кишені кусень хліба.

– Ось… мені не треба… я з’їв свій кавалок м’яса… віддай це Рут…

Бухер дивився на нього і не рухався.

– Я все чув, – важко сказав 509, він провалювався в забуття. – Віддай їй… це… – Його голова впала вперед, але він іще раз підвів її, і поплямований крововиливами череп усміхнувся. – Важливо давати… давати…

Бухер взяв хліб і пішов до дроту, який відділяв жіночий табір. Туман висів на висоті людського зросту. Над землею видимість була добра. Безголові мусульмани, що тяглися до вбиральні, скидалися на привидів. Незабаром з’явилася Рут. Вона теж була безголова.

– Схилися, – прошепотів Бухер.

Вони сиділи навпочіпки на землі. Бухер перекинув їй хліб. Він розмірковував, чи варто говорити, що мав для неї м’ясо. Не сказав.

– Рут, – мовив він, – я думаю, ми звідси виберемось.

Відповісти вона не могла. Її рот був повний хліба. Вона дивилася на нього широко розплющеними очима.

– Тепер я в цьому переконаний, – додав Бухер.

Він не знав, чому раптом почав так думати. Це було пов’язано з 509 і з тим, що той сказав.

Він вертався назад. 509 міцно спав. Голова лежала впритул до голови Вестгофа. Обидва обличчя були вкриті крововиливами, і Бухер заледве міг розрізнити, хто з них ще дихав. Він не будив 509. Знав, що той уже два дні чекає тут на Левінські. Ніч була не надто холодна; але Бухер стягнув із Вестгофа та двох інших трупів куртки і накрив ними 509.

9

За два дні стався наступний авіаудар. Сирени завили о восьмій вечора. Незабаром полетіли перші бомби. Вони падали швидко, наче дощ, а вибухи майже не заглушали вогню зеніток. Важкий калібр доєднався наприкінці. Новий випуск меллернської газети не вийшов. Вона горіла, верстати плавилися. У чорному небі тріпотіли рулони паперу, повільно розвалювався будинок.

«Сто тисяч марок, – думав Нойбауер. – Там догорають мої сто тисяч марок. Сто тисяч марок. Я й не знав, що така купа грошей може так легко згоріти. Свині! Якби я знав, то інвестував би в якесь родовище. Хоча родовища теж горять. Бомблять і їх. Вони вже ненадійні. Кажуть, Рур лежить у руїнах. На що ще можна сподіватися? Що тепер у безпеці?»

Його уніформа була сіра від сажі. Очі червоні від диму. Нойбауерова тютюнова крамниця в будинку навпроти також лежала в руїнах. Вчора – золота жила, нині – купка попелу. Ще тридцять чи навіть сорок тисяч марок. За один вечір можна втратити силу грошей. Партія? Кожен дбає лише про себе. Страхова компанія? Якщо доведеться покрити все зруйноване за сьогоднішній вечір, вона збанкрутує. Окрім того, він застрахував усе на надто малі суми. Не на цьому треба було ощаджувати. До того ж малоймовірно, що страховка відшкодує втрати через бомбардування. Досі говорили, що виплата компенсацій почнеться після війни, після перемоги – противник усе оплатить. Та й по всьому. Чекати, мабуть, доведеться довго. Починати щось нове тепер пізно. Та й нащо? Хто знає, що горітиме завтра?

Він дивився на чорні, зруйновані стіни крамниці. «Дойче Вахт», згоріло п’ять тисяч сигар «Дойче Вахт». Чудово. Байдуже. Але ж навіщо він доніс тоді на штурмфюрера Фрайберґа? Обов’язок? Які дурниці, обов’язок! Он він горить, його обов’язок. Догорає. Разом сто тридцять тисяч марок. Ще одна така пожежа, кілька бомб у діловий центр Йозефа Блянка, кілька в його город і його власний