Маїра Цибуліна - Сестри назавжди, Маїра Цибуліна

Івано-Франківський парк. Озеро велике. Маленький острівок, де знаходиться затишок від посторонніх очей, закохані пари. Острів з'єднаний мостом. Через нього сюди дістався й Валентин зі своєю коханою подругою. Йому всього двадцять і він "по вуха" закоханий в це чарівне створіння, до котрої ще не торкалась чоловіча рука.

- Яка краса! - милується Іра. - Я ще тут ніколи не була.

- Я теж, - відповідає їй Валентин.

- Справді? - І її очі засяяли якоюсь незрозумілою радістю.

- Тут так тихо, затишно, - говорить Валентин, лагідно кладучи свій погляд на свою кохану. - Але якби тебе тут не було, то б це місце не здавалось раєм.

- Ти такий хороший, Валентине, - каже Іра. - Я ще не зустрічала такого доброго, розумного хлопця. Ти просто мрія для будь-якої дівчини.

- Але я бідний, без грошей.

- Але ти не п'єш і не куриш, не матюкаєшся, а що є найголовніше - не шукаєш розваги, чи не так? - питаючи це, вона пильно глянула на нього.

- Авжеж, що ні, - відповів Валентин. - Мені ніхто, окрім тебе не потрібний. Все, що я шукав, я знайшов у тобі.

Іра опустила очі, а Валентин почервонів.

Озеро тихо хвилювалось і його всього обкутували кучері-хвилі. Біля берега дикі качечки водили за собою своїх качечок, навчаючи їх всьому, що згодиться у самостійному житті. Уже смеркалось. Все навкруги впивалось красою, тишиною природи, тільки де-не-де хрущі і птахи заводили мелодійні пісні. А так усе тонуло у заворожуючих сутінках, щастя огортало усіх, хто милувався цим загадковим світом.

- Може ще трохи погуляєм? - питає Валентин, обнімаючи руками плечі Ірини.

- Я не можу, мені вже треба іти.

- Ну, хоч трішечки, - просить наполегливо хлопець. - Я ще не помилувався твоїми очима...

- Тож уже темно. Ти їх і так не бачиш.

- Хоч трішечки.

- Не можу. На мене чекає подруга. Я обіцяла, що зайду. В неї все-таки сьогодні 18 років. Така річниця!

- Ну, добре, - згодився Валентин. - Але не забувай про мене.

- Як тебе можна забути? - каже Іра, цілуючи свого хлопця міцним і довгим поцілунком. Таке враження, що вони прощалися назавжди.

Темні вулиці міста повні гамору і світла. Ось і якийсь нічний клуб. Біля нього повно п'яних молодих людей.

- Ти колись тут була? - запитує Максим.

- Ні, ніколи, - відказує Іра.

- Тут класно, ти сама побачиш, - пропускаючи вперед дівчину. Вони сіли біля бару.

- Що ти будеш пити? - запитав Максим. - Текілу, бренді? А може горівку?

- На твій смак, - говорить Іра.

Бармен щось їм подав у напівзаповнених склянках. Музика гудить так голосно, що важко щось розібрати. Тут вирує інший світ, не такий, в якому недавно була Іра з Валентином. Це світ людей ночі, яким би тільки гуляти, напиватись до потемніння в очах і до запаморочення в голові, розважатися і так далі, і до безкінечності. Щоб таке витримувати, треба мати залізні нерви.