astrohameleon - Коханці Астрополіса. Крихітка для чемпіона., astrohameleon

- Гаразд, а то у мене зовсім немає часу на усілякі дурниці. Хлопці та Його Ясновельможність, мабуть, вже чекають на вечерю, а я іще не готовий подати їм її. Забирайся звідсіля геть з цим малим задрипанцем! І, щоб я більше не бачив сторонніх у цій кухні! Якщо не дбатимеш про безпеку та спокій усіх тутешніх мешканців та працівників, то будеш цілий тиждень ходити голодний!

- Годі, пане Буше, не гнівайтеся. Я усе зрозумів, - промовив П’єр, ледь стримуючи сміх. Надто вже кумедним виглядало обличчя шеф-кухаря, коли той гнівався і надто емоційно трусив головою.

Потім охоронець взяв хлопчика за руку і вивів у коридор, де вже зібралася ціла юрба з людей, які іще здалеку почули крики шеф-кухаря. Усім було цікаво дізнатися про їх причину. Не зважаючи на присутність цікавих представників обслуговуючого персоналу, він запитав перелякану дитину:

- Хто ти такий? І як потрапив сюди?

- Реайя, - відповів хлопчик, нервово смикнув вільною рукою, а потім засунув її до кишені куртки. Уважно спостерігаючи за рухами хлопчини, П’єр помітив, що той щось стиснув у долоні. Про це свідчив характерний рух тканини.

- Що там у тебе? Ану, дай сюди цю річ.

- Ні, пане, я не можу… Якщо я не поверну її батькові, то він уб’є мене… - тремтячим голосом промовив Реайя.

- Не думаю, що він буде вбивати тебе, через взяту без дозволу його річ, а просто покарає. Дай мені її, я хочу бачити, що це таке. Може воно небезпечне?

- Ця річ – цілком безпечна, але я справді не можу дати її Вам… як і повернутися додому…

- То ти втік з дому і у пошуках їжі якимось дивним чином потрапив сюди?

- Так, пане, але не гнівайтесь на мене. Я відпрацюю завдану мною шкоду і відразу ж піду.

- І, куди ти підеш? – запитав П’єр і хитро прищурився.

- Іще не знаю. Мабуть, на якусь іншу туристичну базу. Можливо, там знадобиться прибиральник… а ще, я можу допомагати на кухні. Мене мати навчила і я багато чого умію робити…

- Звісно, усе це – добре, але ти – іще дитина, тому ніхто не візьме тебе на роботу, а твої батьки мабуть дуже переймаються через твоє зникнення. Я не знаю, що ти накоїв і чому вирішив утекти з дому, але я впевнений у тому, що твої батьки вже не гніваються на тебе і хочуть якнайшвидше знайти тебе, тому не будуть карати, коли ти зустрінешся з ними. Скажи мені хто вони і де мешкають. Скоріш за все, вони вже вирушили шукати тебе.

- Це навряд чи…

- Тоді, яким чином ти потрапив на територію ізольованого об’єкту? Якщо не відповіси, то я перегляну відеозапис з камер стеження, а потім за зображенням ідентифікую твою малолітню особу і, у будь-якому випадку, ти обов’язково повернешся додому.

- Гаразд, - промовив хлопчик неохоче і важко зітхнув. Він вже розумів, що його втеча з дому не стала успішною і у найближчому майбутньому йому не уникнути покарання, тому вирішив усе розповісти. Тож, він витягнув з кишені руку і П’єр помітив у ній край блискучої пластини чийогось службового пропускного жетона.

- Будь ласка, дай мені її, - промовив молодий охоронець, після чого, так само неохоче, хлопчик простягнув йому те, що він просив.

П’єр взяв у дитини жетон і уважно роздивився його. Коли ж він зрозумів кому саме той належав, то йому відразу ж стало відомо й те, звідки прийшов хлопчик. Також він збагнув, що той був сином власника службового жетона, саме такого, які завжди мали при собі довірені особи власника планетоїда.

- Пане, я не хочу повертатися додому, - промовив Реайя, дивлячись охоронцеві у вічі і розуміючи, що той вагається. – Мої батьки постійно працюють, а коли ввечері приходять додому, то ще й сваряться. На мене вони майже ніколи не звертають уваги. Я їм просто не потрібний.

- Невже ти пішки подолав таку велику відстань, рухаючись довжелезними переходами під поверхнею планетоїда? Скільки ж кілометрів ти пройшов? – запитав П’єр, дивуючись витривалості дитини.

- Під поверхнею набагато легше рухатися ніж пересуватися крутими засніженими схилами. Мені не потрібно було витрачати багато сил на їх подолання, оскільки переходи сполучені шахтами з швидкісними ліфтами, а з допомогою іменного батькового жетона я зміг відчинити двері технічного приміщення і потрапив сюди. Насправді, я не втомився, але дуже зголоднів, тому що востаннє їв іще сьогодні рано-вранці… Коли ж я відчув запах свіжої випічки, то пішов туди звідки він линув. Як тільки я потрапив до кухні, то побачив на столі тацю з булочками і не міг стриматися від того, щоб не узяти їх. Я б заплатив за них, якби у мене при собі були кишенькові гроші, але вони знаходяться на рахунку однієї шахрайки…

- Якої іще шахрайки? – запитав П’єр, пильно дивлячись хлопчику у вічі.

- Нашої менеджерки – Помпонії, - відповів Реайя і вкотре важко зітхнув. – Як тільки батько дізнався, що ми робили ставки, то покарав мене.

- Ти хочеш сказати, що вона видурила у тебе кишенькові гроші, щоб зробити ставку? – запитав молодий охоронець і весело посміхнувся.

- Мабуть, - відповів хлопчик і знизав плечами. – Навряд чи вона коли-небудь поверне мені ту суму, яку позичила у мене… Мама говорила мені, що вона – дуже хитра, але я думав, що зможу перехитрити її. На жаль, не вийшло.

- І на кого чи на що ви робили ставку? – ледь стримуючи сміх, запитав П’єр.

- На пілота-гонщика з команди «BLACK ARMADA» Курта Метьюза. Точніше, на його перемогу у одній з стартових гонок глайдерних перегонів. На жаль, я навіть не знаю як вона завершилася… Батько вилучив активну частину з мого контуру зв’язку, щоб я не мав доступу до інформаційної мережі та усіх робочих консолей, що знаходяться у приміщеннях. Тож, мабуть, усі мої гроші пропали…

- Курт Метьюз першим фінішував у тій гонці, хлопче. Тепер він братиме участь у наступному колі змагань виду, - промовив П’єр. Потім він пильно глянув на здивоване обличчя Реайї і запитав його: - Але, як ти орієнтувався під поверхнею планетоїда, коли рухався довжелезними та розгалуженими переходами та рівнями, якщо твій контур зв’язку був дезактивований і при цьому навігація була просто неможлива?