Зоя Лістрова - Пограємо в любов, Зоя Лістрова

- Куди поїдемо? Може каблучки купимо? -Я подивилася на нього.- Чому так подивилася, їх все одно треба купувати.

- У нас все не по справжньому, тому я будь-яке зі своїх одягну.

- Е ні. Нехай це буде компенсація, адже я тобі зіпсував твої плани.

- Герман, а кільце купуватимеш на гроші мами?

- Чому не могла змовчати?

- Вибач, я сказала що думала і до того ж правду.

 Я подивилася на Германа, йому ця тема була не приємна. Він став напруженим. Але ж я маю рацію, нехай злиться, може зрозуміє що треба дорослішати, а не у мами на морожене брати. Дивлячи на нього не скажеш, що він такий.

- Поїхали, - він мовчав. Дивна вона, інші раділи б таким подарункам. Але вона має рацію, гроші дає мама.

Ми зайшли до ювелірної крамниці, і Герман попросив обручки з діамантами. Нам принесли кілька подушечок. Краса неймовірна. Мені сподобалося одне невелике колечко, воно було наче мереживо. Я одягнула на палець, воно виблискувало безліччю невеликих діамантів.

- Подобається? -Запитав Герман.

- Чудовий вибір, - сказав продавець.

- О ні, - сказала коли подивилася на цінник.

- Беремо.

- Германе, це кільце, я б взяла від справжнього нареченого. А від не справжнього і кільце має бути відповідне. Ось це. - Я показала на кільце з невеликим каменем.

- То яке берете? – Розгублено запитав продавець.

Я показала на останнє, а Герман на те, що я обрала першим. Я подивилася на Германа і нагадала про пункт договору.

- Добре, беремо останній варіант.

Він розраховувався, я пішла до машини. Ну ось, я типу виходу заміж, ні радості, ні весільного клопоту не відчуваю. Сама на це погодилася і нема кого звинувачувати.

- Що там у твоєму договорі за непослух? Я не міг купити просте кільце. Що подумає, мама та тато, а твої що скажуть. Що ми скупердяї? А гості взагалі в шоці будуть. Ніхто ж не знає, що все не по-справжньому.  Все має виглядати по-справжньому. Взагалі, ти перша в мене така. Я думав таких не існує.

- Ну, по-перше, не в тебе. Я не твоя. Бо у нас все фіктивно. А потім яка така?

- Відмовляєшся ... - він замовк.

- Продовжуй.

- Не хочу, ти образишся, а мені якийсь пункт із твого договору дістанеться. Все якось по-дурному відбувається. Я всю ніч думав про батька. Мені шкода, що він вмирає. Я не уявляю, що він відчуває, знаючи, що вмирає. Він мене дуже любить, і я його. Не уявляю, що його скоро не стане, і я його більше ніколи не побачу. Ліза, я тобі вдячний, що ти погодилася скрасити останній рік життя мого батька. Нехай це брехня, але це те, що він хоче.

- Германе, він хоче, щоб ти продовжив бізнес, і тоді не знадобилася б ця брехня. Ти б просто продовжив його справу і все.

- Так, я це розумію. Розумію. Гаразд, поїхали. Куди тепер? – Він нервував.

- Я думаю, тобі треба бути поряд із батьком частіше. А мені треба на пару днів злітати і звільнитися з роботи.

- Ну ось, і в цьому я винен.

- Я і тут знайду роботу, це не проблема.

- Це не проблема. Ти така легка, вільна, я не можу підібрати слово, щоб сказати, яка ти.

- Звичайна.

- Не звичайна. Я не хочу тебе налякати, я вже тобі казав, здається я в тебе вже закоханий по-справжньому. Спочатку закохався в тебе, бо ти така красива і непідступна. А зараз хочу бути з тобою завжди.

– Це перший пункт договору. Не закохуватися. Інакше розрив контракту.

- А як же батько?

– А це вже шантаж. А шантаж, це не за правилами. Відвези мене додому.

- А якщо ти закохаєшся?

- Сумніваюсь.

- Як неприємно це чути.

- Значить, не треба ставити такі питання.

- Чому ти така колюча? А-а, у тебе мабуть є хлопець, а я все зіпсував?

- Поки що я не зустріла такого. Тож твоя совість чиста.

- Значить, у мене є надія?

- Тобі відповісти?

- Не треба. Поговоримо про це наступного разу. Сьогодні ти не в настрої.

- Лізо, я щойно розмовляла з Тетяною Вікторівною, вони пропонують на довго не відкладати весілля. Виявляється її чоловік хворий.

- Я знаю, мамо. Тільки мені треба на пару днів злітати, вирішити питання із роботою.

- Лізо, дочко, ти мені щось не домовляєш. Я це відчуваю. Як ти зустрілася з ним? Коли? Ти його кохаєш?

- Мамо, у нас з ним все добре. Ми зустрілися нещодавно, але я йому не сказала, хто я, я просто не хочу. Може, колись потім розповім.

- Це твоя справа. Я мовчатиму, і тату сказала не проговоритись.