Ю. Несбе - Поліція

він обернувся до узлісся й спрямував промінь ліхтарика на дерева.

Птах? Білка? Траплялося, сюди забредали лосі, але вони не ховалися від людей. Якби ж лише йому вдалося вирубати цей чортів підйомник, тоді він почувався б набагато краще.

Стіан знову зайшов у будку, зазначивши, що у приміщенні почувається набагато комфортніше. Він підняв з підлоги два уламки пластмасової ручки, ухопив ними металевий штир і спробував повернути, але уламки просто роз’їхалися.

Він подивився на годинник. Скоро північ. Йому дуже хотілося дограти партію в гольф-клубі «Августа» перед тим, як лягти спати. Він подумав навіть зателефонувати голові. От лихо, всього лише й потрібно було, що повернути металевий штир на півоберта!

Голова його автоматично відкинулася назад, а серце завмерло.

Усе сталося так швидко, що він не був упевнений, чи бачив це насправді. Але що б то не було, це був не лось. Стіан став набирати номер голови, але у нього так тряслися руки, що він кілька разів помилився, перш ніж набрав правильний номер.

— Слухаю.

— Це Стіан. Хтось відкрив будку і розламав перемикач, а стійки для кнопки екстреної зупинки ніде немає. Мені не відключити підйомник.

— Електрощит…

— Замкнений, і ключа немає.

Голова тихо вилаявся й засмучено зітхнув:

— Залишайся там, я їду.

— Прихопіть плоскогубці або щось таке.

— Плоскогубці і щось таке, — повторив голова, не приховуючи презирства.

Стіан уже давно помітив, що повага голови була прямо пропорційна показаним спортивним результатам. Він засунув телефон у кишеню і знову виглянув у пітьму. І йому сяйнула думка, що поки у будці горить світло, його прекрасно видно усім, хто знаходиться ззовні. Стіан піднявся, зачинив двері і погасив світло. Почекав. Кабінки підйомника з порожніми сидіннями, що спускалися донизу в нього над головою, здавалося, прискорювалися, завертаючи, і знову починали шлях нагору.

Стіан моргнув.

Чому він не подумав про це раніше?

Він повернув усі перемикачі на приладовій дошці. І одночасно з тим, як світло залило гірський схил, з гучномовців полилася пісня Джея Зі[7] «Empire State of Mind» і наповнила усю долину. Ось так, тепер тут стало набагато затишніше.

Стіан побарабанив пальцями, знову поглянувши на металевий штир. На кінці штиря був отвір. Стіан встав, зняв мотузку із стіни коло електрощита, склав її навпіл, просунув в отвір, обернув навколо штиря і тихенько потягнув. І справді так може щось вийти. Він потягнув сильніше. Мотузка витримала. Ще сильніше. Штир почав рухатися. Він здригнувся.

Звук двигуна завмер, видавши передсмертний стогін, що перейшов у виск.

— Ось тобі, сучий сину! — прокричав Стіан.

Він нахилився до телефона, щоб подзвонити голові і доповісти про те, що завдання виконане, але тут зміркував, що тому навряд чи сподобається, що посеред ночі на повну потужність кричить реп, і вимкнув музику.

Стіан слухав телефонні гудки, тому що більше в даний момент він нічого не чув через тишу, що несподівано запала. Відповідай же! І ось знову. Знову це відчуття. Відчуття, що тут є хтось іще. Що хтось на нього дивиться.

Стіан Бареллі повільно підняв очі.

І відчув, як від потилиці по усьому тілу починає розливатися холод, немов він закаменів, немов подивився в очі Медузі. Але це була не вона. Це був чоловік у довгому чорному шкіряному пальті з неприродно широко розплющеними очима і вампірським ротом, з обох куточків якого текли тоненькі струмочки крові. А ще здавалося, що він летить над поверхнею землі.

— Алло? Стіане? Це ти? Стіане?

Але Стіан не відповідав: Він схопився, перевернувши стілець, позадкував і притулився спиною до стіни, зірвавши з цвяха «Міс грудень», і вона впала на підлогу.

Він знайшов стійку аварійного відключення підйомника. Вона стирчала з рота чоловіка, що висів на перекладині одного з сидінь.

— Значить, він коло за колом катався на лижному підйомнику? — запитав Гуннар Хаген, схилив голову набік і уважно оглянув труп, що висів перед ним.

У формі тіла було щось неприродне, неначе воскова статуя танула й ось-ось повинна була розтектися по землі.

— Так сказав хлопець, — відповіла Беата Льонн.

Вона потупцяла ногами по снігу і подивилася на освітлену трасу, на якій її одягнені у біле колеги майже зливалися зі снігом.

— Знайшли сліди? — запитав начальник відділу таким тоном, ніби відповідь була йому вже відома.

— Цілу купу, — сказала вона. — Кривавий слід тягнеться на чотириста метрів угору, до верхньої точки підйомника, і на чотириста метрів донизу.

— Я маю на увазі менш очевидні сліди.

— Є сліди на снігу, що ведуть від парковки стежкою прямо сюди, — відповіла Беата. — Малюнок підошов ідентичний малюнкові на черевиках жертви.

— Він прийшов сюди у черевиках?!

— Так. І прийшов один, тут є тільки його сліди. На парковці стоїть червоний «гольф», ми перевіряємо, кому він належить.

— Ніяких слідів злочинця?

— Що скажеш, Бйорне? — запитала Беата, обернувшись до Гольма, який ішов до них із рулоном стрічки поліцейського огородження в руках.

— Ні, поки що ні, — вимовив він задихаючись. — Інших слідів ніг немає. Але багато слідів лиж, ясна річ. Поки що — ніяких видимих відбитків пальців, волосся або волокон одягу. Може, знайдемо щось на зубочистці, — він показав на стійку, що стирчала з рота убитого. — Ну, ще сподіватимемося, що патологоанатоми що-небудь відшукають.

Гуннар Хаген зіщулився:

— Ви говорите так, ніби вже не розраховуєте знайти сліди.

— Ну… — вимовила Беата Льонн, і це «ну» Хаген одразу упізнав: так Харрі Холе зазвичай випереджав погані новини. — На попередньому місці злочину ми теж не знайшли ні ДНК, ні відбитків пальців.

Хаген не знав, від чого здригнувся: чи то від холоду, адже приїхав сюди прямо з теплого ліжка, чи то від слів, щойно вимовлених його головним криміналістом.

— Що ти хочеш сказати? — запитав він твердим голосом.

— Я хочу сказати, що знаю, хто це, — відповіла Беата.

— Мені здається, ти говорила, що не знайшла документів убитого.

— Так. І я не відразу його упізнала.

— Ти? Мені здавалося, ти ніколи не забуваєш осіб?

— Fusiform gyrus[8] може заплутатися, якщо обидві вилиці пошкоджені. Але це — Бертіль Нільсен.

— Хто це?

— Саме тому я тобі й подзвонила. Він… — Беата Льонн глибоко вдихнула.

«Не треба, не кажи»… — подумав Хаген.

— Поліцейський, — закінчив за Беату Бйорн Гольм.

— Працював поліцейським у Недре-Ейкері, — сказала Беата. — Було одне вбивство саме перед тим, як ти прийшов у відділ розслідування вбивств. Нільсен зв'язався з КРИПОСом, щоб поділитися своїми висновками: він вважав, що та справа була дуже схожа на зґвалтування, яке він розслідував у Крук-стадельве, а тому запропонував приїхати в Осло і надати допомогу в розслідуванні.

—