Маркіз де Сад - Будуарна філософія

як Марія-Антуанетта, я обіцяю поставити тебе під вінець не менш цнотливою, ніж ти була в той день, коли з’явилася на світ.

ЕЖЕНІ. О, ти чудесна жінка! Ну гаразд, навчай мене далі. Тепер якомога доступніше розтлумач мені, як має поводитися жінка заміжня.

ПАНІ ДЕ СЕНТ-АНЖ. Хай там у якому становищі перебуває жінка, моя люба подруго, — чи то в дівоцтві, чи то в шлюбі, чи то у вдівстві, — вона ніколи не повинна ставити перед собою іншу мету, не повинна мати іншої заклопотаності чи бажання, як тільки трахатися і трахатися з ранку до вечора; бо саме для цього — і тільки для цього! — створила її природа; і якщо я вимагаю, аби для здійснення цієї місії вона потоптала ногами всі забобони, якими напхали її з малих літ, якщо я рекомендую їй категорично нехтувати настанови родини, з глибокою зневагою відкидати всі напучення батьків, то ти й сама маєш здогадатися, що з усіх пут, які слід порвати, я в першу чергу і беззастережно рекомендую порвати пута законного шлюбу. І справді, уяви собі, Ежені, юну дівчину, яка щойно вилетіла з батьківського гнізда або вийшла з пансіону, нічого не знаючи, не маючи аніякісінького досвіду і змушена безпосередньо з дитинства перейти в руки чоловіка, якого вона ніколи не бачила, змушена принести перед вівтарем присягу на вірність цьому чоловікові, присягу тим безглуздішу, що дуже часто бідолашка від самого початку плекає в серці палке бажання зрадити своє слово. Чи можна уявити собі, Ежені, долю жахливішу, аніж ця? І ось вона спутана по руках і ногах — байдуже, любить вона свого законного чоловіка чи ні, незалежно від того, як він до неї ставиться, — з ніжністю чи брутально й грубо; її честь тепер залежить від того, чи додержує вона свою присягу, і якщо дівчина порушить слово, її честь вважають заплямованою; їй лишається на вибір або загинути відразу, або тягти ярмо, аж поки все одно вона помре з розпуки. Ой ні, моя люба, ой ні, не для цього народжено нас на світ; ці безглузді закони повигадувано чоловіками, і ми не повинні їм підкорятися. Навіть офіційне розлучення — чи може воно вдовольнити нас? Аж ніяк! Хто нам гарантує, що в другому шлюбі ми здобудемо щастя, якого не знайшли в першому? Отож нам лишається тільки одне: потай надолужувати за всі невигоди, що їх ми терпимо, обплутані путами безглуздого рабства, напевне знаючи, що хай би до яких крайнощів удавалися ми в своїх розпусних походеньках, вони не тільки не суперечать законам природи, а навпаки свідчать про те, що ми складаємо їй найщирішу шану, поступатися жаданням, закладеним у нас нею і тільки нею, хіба це не означає жити згідно з її повеліннями? Образити її ми могли б саме в протилежному випадку — якби чинили всупереч законам світобудови. Отож подружня зрада, що її чоловіки розглядають як злочин і нерідко карали за неї смертю, це не що інше, Ежені, як визнання природного права, якого ніколи не зможуть нас позбавити фантазії наших тиранів. «Але хіба не жахливо, — заявляють нам чоловіки, — ставити нас у безглузде становище, коли ми ніжно любимо, як власних дітей, коли, ні про що не здогадуючись, цілуємо й обіймаємо виплодків ваших розпусних утіх?» Такий аргумент висунув Руссо; і я погоджуюся, що це єдине правдоподібне — але тільки правдоподібне! — заперечення, гідне бути використаним як полемічна зброя проти подружньої невірності. Та хіба так важко уникнути вагітності, коли віддаєшся розпусті? Ну а якщо припустилася необачності й таки завагітніла, то хіба не простіше простого позбутися небажаної дитини? Та оскільки ми ще повернемося до цієї теми, то розгляньмо спочатку лише суть подібного аргументу; і ми переконаємося, що хоч би яким переконливим він видавався, насправді він не має під собою ніякого грунту. По-перше, поки я сплю зі своїм чоловіком, поки його сім’я вливається в мою матку, то нехай водночас я матиму стосунки з десятьма іншими, ніхто й ніколи не доведе йому, що дитина, яка в мене народиться, не буде його дитиною; вона може бути від нього так само, як і не від нього, і хай навіть у глибині його душі виникнуть сумніви, він ніколи не повинен вагатися (адже брав-таки він участь у діяльності, що сприяла появі немовляти на світ!) визнати йому чи не визнати це створіння своїм. Оскільки воно може йому належати, йому воно і належить, і кожен чоловік, здатний терзатися муками на підставі подібних підозр, терзався б ними і в тому разі, якби його дружина була весталкою, бо неможливо ручатися за жодну жінку, і навіть та, котра жила цнотливим життям десять років, може спіткнутися — для цього вистачить і одного дня. Отже, якщо чоловік підозріливий, то він підозрюватиме дружину за будь-яких обставин і ніколи на всі сто відсотків не повірить, що дитина, котру він обіймає та цілує, — це справді його дитина. А що сумніватиметься він у будь-якому випадку, то немає нічого поганого в тому, аби іноді і справдити його підозри: від цього його душевний стан не зміниться — і в тому разі, коли він почуватиме себе щасливим, і в протилежному; отже, хай усе буде, як воно є. Ну, припустімо, він помиляється щодо свого батьківства, припустімо, він пестить плід розпусних утіх своєї дружини — і що в цьому поганого? Хіба ми з ним не володіємо спільним майном? У такому разі, чому б мені й не взяти в нашу сім’ю дитину, якій по праву належить частина цього майна? Їй дістанеться моя частка, і вона нічого не відбере в мого ніжного чоловіка; зрештою мій посаг належить мені, і моя дитина матеріально залежатиме тільки від мене. Ну а якби мале народилося від мого чоловіка, то хіба не мало б воно права на частину мого майна, адже вийшло б воно з мого лона? Так і нагуляна дитина дістане від мене свою частку, з огляду на ту саму причину кровної спорідненості. Оскільки дитя моє — я повинна його забезпечити. Тож який докір можете ви мені закинути? В чому моя провина? — Вона в тому, що ви дурите свого чоловіка; ви вводите його в оману — а це жорстоко, — Ні, я просто зводжу з ним порахунки, ото й усе; адже першою одурили мене, коли силоміць запхали мою голову в подружнє ярмо; і тепер я просто плачу йому тією самою монетою. — Але ж ви