завдаєте смертельної образи чоловіковій честі. — Який забобон! Мої розпусні втіхи анітрохи не зачіпають мого чоловіка — люди давно позбулися цієї химери, — і мої гріхи належать одній мені, а моя гульня завдає моєму чоловікові не більшої кривди, аніж мені його походеньки. Я можу трахатися з усіма на світі, навіть його не дряпнувши! Отже, моя провина — вигадана, її просто не існує й існувати не може. Розгляньмо два можливі варіанти; або мій чоловік — суб’єкт брутальний і ревнивий, або людина чуйна й делікатна; у першому гіпотетичному випадку сам Бог велів, щоб я помстилася за його грубе ставлення; у другому — я не завдам йому ніякої прикрості. Адже якщо він людина порядна й щира, то тільки радітиме, знаючи, що мені приємно; людина делікатна просто не може не поділяти щастя улюбленого створіння. — Ну а якщо ви його кохаєте, ви згодні, щоб і він вас обманював? — О, лихо жінці, якій забандюриться ревнувати свого чоловіка! Якщо вона його любить, то хай задовольняється тим, що він їй дає; але хай ніколи не пробує обмежити його волю; вона не тільки нічого цим не доб’ється, а й настроїть його проти себе. Якщо я маю тяму в голові, я ніколи не перейматимуся походеньками свого чоловіка. Хай він так само не зважає на мої любовні пригоди, і в нашій родині пануватиме мир!
ПІДСУМУЄМО. Отже, як ми маємо ставитися до так званої «подружньої зради»? Хай навіть вона не обійдеться без наслідків і призведе до появи в домі дітей, які не належать законному чоловікові — ну то й що? Оскільки вони народжуються з лона жінки, то мають незаперечне право на частину її майна, а отже, й спільного майна родини; чоловік, якщо він людина розважлива, повинен сприймати їх так само, як сприймав би він дітей своєї дружини від першого шлюбу, ну а якщо він про це не здогадується, то взагалі не має підстав почувати себе нещасним, бо не можна страждати від лиха, про яке ти не знаєш. Тепер розгляньмо випадок, коли подружня зрада не призводить до видимих наслідків і законний чоловік не здогадується про неї; за таких обставин жоден юрист ніколи не доведе, що це злочин, у такому разі подружня зрада — це дія, яка анітрохи не шкодить чоловікові — адже він нічого про це не знає — і вельми приємна для жінки, якій вона дає насолоду; ну а якщо законний чоловік розкриє подружню зраду, то його біда полягатиме не в самій зраді — адже не була вона бідою до тієї хвилини та й законам природи вона ні в чому не суперечить; біда буде тільки в тому, що чоловік припустився необачності, недоречно її розкривши, отже, винен у всьому лише чоловік і ніхто більше, в тім числі не винна і його дружина. Тому всі ті, хто колись карав жінок за подружню зраду, були катами, тиранами, ревнивцями, які дбали тільки про себе і несправедливо уявляли собі, що досить образити їх особисто, аби стати злочинцем, так ніби особисту образу можна вважати за злочин і так ніби можна називати злочином дію, що не тільки не завдає анінайменшої шкоди ані природі, ані суспільству, а й вочевидь служить і тому, й тому. Бувають, одначе, випадки, коли подружня зрада ставить жінку в дещо незручне становище, бо її надто легко довести — хоча від цього вона не стає більш злочинною: наприклад, у тих випадках, коли законний чоловік страждає імпотенцією або схиляється до смаків, суперечних суспільним поглядам на мораль. Оскільки жінка втішається, а її чоловік не віддається таким утіхам ніколи, то її розпусні пригоди, поза всяким сумнівом, більше впадають у вічі; але чи має вона бентежитись через це? Звичайно ж, ні. Єдина пересторога, якої їй слід дотримуватися — це не родити дітей або позбуватися їх, якщо застережні заходи зазнають невдачі. Ну а коли чоловік нехтує свої законні обов’язки з причини своїх протиприродних уподобань і вона змушена втішатися з іншими, то їй насамперед треба примусити себе без огиди задовольняти ті вподобання, хай якими збоченими вони їй здаватимуться; бо потім їй легше буде переконати чоловіка в тому, що така поблажливість заслуговує винагороди і що за свої не зовсім звичні послуги вона має право вимагати цілковитої волі. В таких випадках чоловік або відмовляє їй, або погоджується; коли він погоджується, як, приміром, мій чоловік, то жінка безтурботно й залюбки віддається кому охота, подвоївши турботливу й поблажливу увагу до його забаганок; якщо ж він відмовляє, то жінка просто опускає вуаль і надолужує своє під її захистом. З чоловіком-імпотентом можна і розлучитися, але це не має вплинути на твою поведінку, ти повинна трахатися, моя люба, за будь-яких умов і обставин, бо ми створені, щоб віддаватися чоловікам, бо, злягаючись із ними, ми виправдовуємо своє природне призначення, а всякий людський закон, що суперечить законам природи, заслуговує тільки зневаги.
Дурепою заплішеною треба вважати жінку, що їй такі безглузді пута, як пута законного шлюбу, перешкоджають віддаватися тим, хто їй до вподоби, жінку, котра боїться або вагітності, або чоловікового гніву, або тремтить — щось безглуздіше годі собі уявити! — за свою репутацію. Ти й сама бачила, Ежені, ти й сама переконалася, якою треба бути ідіоткою, щоб отак підло приносити в жертву найдурнішим забобонам і своє щастя, і всі усолоди життя. Жінка повинна трахатися, трахатися безтурботно й безкарно! Трошки облудної слави, пусті надії на прихильність Божу — чи відшкодують вони їй за її жертви? Ой ні, ой ні! І доброчесність, і порок — усе перемішається в могилі. Минає кілька років, і люди забувають, кому вони співали славу, а кого — ганьбували. І нічого ти не доб’єшся, уникаючи плотських радощів — тільки проживеш життя без утіхи і випустиш дух, так її й не скуштувавши.
ЕЖЕНІ. Як переконливо звучить для мене твоя мова, мій ангеле! Як легко розбила ти мої упередження! Як швидко зруйнувала фальшиві засади, понапихані в мене матір’ю! О, я хотіла б вийти заміж уже завтра, щоб негайно запровадити в життя твої настанови! Які вони спокусливі, які правдиві і як подобаються мені! Лише одного я не зрозуміла, моя люба подруго, з того, що ти мені розказала, і благаю прояснити мої сумніви. Ти, здається, натякнула, що твій чоловік воліє розваги іншого виду, аніж ті, які сприяють появі на світ дітей?
То що ж він
