Мартін Андерсен Нексе - Пасажири вільних місць

спинявсь під загратованим вікном кімнатки внизу. В кімнатці стояла Конча, і вони перешіптувалися крізь грати так тихо, що перехожий не почув би жадного слова, хоч би й опинився коло самого Фернандо. Але стояти під вікном було холодно і втомно, та й Конча дуже ризикувала, зважуючись поцілувати його крізь грати, тому скоро молоді заявили, що хочуть одружитися. Батьки знову полегшено відітхнули: пора заручин — вельми тяжка пора: треба мати на кінчику кожного пальця по окові, та ще й водночас удавати байдужого.

Молоді побралися й лишились мешкати в її батьків, аж поки зможуть забезпечити себе самі. Але минуло п’ять років, а вони й не пробували себе забезпечити. Старі пригрозили, що викинуть їх на вулицю. Тоді Фернандо знайшов собі місце в’язничного наглядача в сусідньому містечку.

Конча була тоді в розповні своєї вроди, і Фернандо не дозволяв їй виходити самій, а знайшов якусь жінку, що робила їм закупи. А ввечері він прогулювався разом з Кончею.

Потім, як спав перший цвіт із Кончиної краси, їй доводилось уже самій купувати салат, картоплю, болонські ковбаски й деревне вугілля. А ввечері Фернандо розважався в пивниці, залишаючи її саму вдома, і вона, дрімаючи на стільці коло хвіртки, чекала його до ранку.

Якось, коли сеньйора Конча повернулася з ринку, вона побачила, що Фернандо пригортає й виціловує її небогу, що саме в них гостила. Але ж він голубив її тільки тому, що дівчина нагадала йому той час, коли його люба Конча була ще молода.

Іншого разу Фернандо взяв Кончу з собою в Севілью, і вони пробули там сім днів, відсвяткували Великдень і побачили бій биків. Але Фернандо підхопив там погану хворобу, заразив нею дружину, і вона вже так і не могла її позбутися.

Все це складало двадцять щасливих років її життя. Тоді Фернандо помер у тяжких муках від своєї хвороби та розпусти, а сеньйора Конча вернулася в Гранаду й оселилась у комірчині за мармуровими колонами.

Тож і не дивина, що Конча завше говорила про Фернандо й про пенсію, яку вона очікувала. Адже то було її минуле й прийдешнє. Але за перше ніхто не хотів слухати, а в друге майже ніхто не вірив.

Так, забута людьми, вона голодувала й почувала себе покинутою.

Вряди-годи вона продавала дещо з хати і тим якось животіла, часом ходила до одного священика, позичала сімдесят п’ять сентимо заплатити комірне за місяць. А здебільшого сиділа, відкинувшись на спинку стільця і склавши руки на колінах, як колись її мати.

Конча мала собаку й кішку, що вельми втішали її в самотині, але дратували інших мешканців. Кішка була гладка, бо мала досхочу пацюків і мишей. А собака був худий. Щоранку його випускали на вулицю, і він з найзлиденнішими жебраками шукав собі сніданку в скринях на сміття, сумлінно облизуючи обгризений капустяний качан чи шматок кухонної ганчірки. Але від такої їжі не погладшаєш, тому він запустив собі довгу шерсть і прикривав нею ребра.

Більше приятелів сеньйора Конча не мала.

А ще вона була глуха — глуха як пень.

Вона рідко зважувалась виходити. Бо коли поверта-дася додому й стукала молоточком у браму, згори хтось питав: «Хто там?» Їй треба було відповісти: «Мирні люди!» Це на те, щоб уберегтися від волоцюг. Але Конча була глуха й надто боязка, щоб гукати голосно. Тому на її стук ніхто не смикав за шнурок ні з другого, ні з третього поверху, й брама не відчинялася. Пес чув, що то його господиня, й гавкав з кімнати, а їй доводилося чекати, поки надходив хтось із будинку. Тоді вона прослизала разом з ним. Вона не мала ключа від брами, як інші мешканці, й не зважувалась попросити, бо вже не платила за кімнату два місяці, і господиня будинку офірувала святому Антонієві більше оливи, щоб вибавив її від Кончі. Конча знала про це, бачила, як ясно горить лампадка перед образом святого Антонія. Вона могла б скласти йому свою офіру, але не мала чого дарувати, тож заспокоїлась і стала чекати, що зробить із нею святий Антоній.

Настав день, коли продано останню річ із хати, а пенсії все не було. Тоді Конча спробувала відвикнути від їжі. В Іспанії мільйони людей не раз у конечній потребі вдаються до такої спроби — це своєрідний національний порятунок. Але він має певні межі, й опісля доводиться пробувати іншого, повсюдного способу: жебрати. Конча ніколи не жебрала, просила часом в окремих людей, але ж то зовсім інша річ.

Вона виповзла на вулицю й простягла до перехожих руку.

— Прости, сестро, ради милосердя божого, — казали перехожі, приязно киваючи, і нічого не давали.

— Це тому, що ти не маєш дитини, — пояснила одна досвідчена жебрачка. — Іди до притулку й позич собі дитину, це коштує всього двадцять п’ять сентимо за день.

Конча не мала ні двадцяти п’яти сентимо, ні жадної мирської речі, що варта була б двадцять п’ять сентимо. В неї лишилася тільки мадонна. На стіні висіла дерев’яна поличка, а на поличці перед олійними фарбами мальованим образом мадонни день і ніч горіла лампадка. То був Кончин олтар; хоч яка вона була вбога, а підтримувала в лампадці світло. Це ж бо запорука прийдешнього щастя, адже все добре дає нам мадонна.

Конча позирнула на образ і аж здригнулася на власні думки, бо вона була щира католичка. А як у неї не буде мадонни, то хто їй поможе? Проте переміг голод, і, не дивлячись на образ, Конча тричі перехрестилася, зняла його, подалася до ломбарду й заставила за двадцять п’ять сентимо. Як бог поможе, то вона відразу ж викупить мадонну.

Другого ранку Конча сіла під поштовою скринькою, тримаючи на руках позичену дитину.

— Дайте на хліб насущний, і бог винагородить вас! — просила вона.

Однак люди всміхалися й швидко минали її. Ох, господи, та це ж давня хитрість — позичити дитину!

Було дуже холодно, й тоненька чорна шаль не могла її загріти. Та ще й голод допікав. По той бік вулиці стояло двоє жебраків із тих,