Мартін Андерсен Нексе - Пасажири вільних місць

Музи́ка жив на острові Борнгольм, і змайстрований ним орган був для всіх радістю, що жила в різнокаліберних органових суремках і нарівно приходила у всі душі. Тільки музи́ка вмер, так і не загравши на дивнім своєму витворі; парафіяни дослуха́лись мелодії, що лишилася для них, відділена вже від імені творця свого та майстра.

Це оповідання, що зветься «Вірний до могили», — сумовите й урочисте, наче органна музика, де підзаголовок — «Спомин з берегів мого дитинства» — припинає його ще невіддільніше до авторової долі, — не лише як шмат біографії, але як перенесений письменником на власне життя символ гіркого митцевого існування, сталого прагнення до мелодії, що схвилює людські душі бодай по смерті музи́ки.

Він справді ріс на острові Борнгольм, де крізь крик вічно безробітного батька-п’яниці чув, а крізь материні сльози бачив море за вікнами й виходив до моря, кремезний робітницький нащадок, рибалка, каменяр, швець, — малий Мартін вмів усе.

їхнє родинне прізвище було, як в геніального письменника, — Андерсен. Книг в будиночку зберігалося небагато, і перші життєві враження були в майбутнього літератора далеко не казковими, — швидко забулася й русалоччина скульптура, що залишилася позаду, в Копенгагені, звідки невдовзі по народженню Мартіна родина виїхала на заробітки. Злидарський шлях привів Андерсенів до містечка Нексе на Борнгольмі, син їхній прибере ім’я містечка за своє власне. Але це трапиться потім, згодом, напочатку про таке й не думалося.

Його оточували люди, що над усе любили роботу й знали ціну зусиллям людських рук і розуму. Праця не дарувала радості нікому з них, але вона була єдиним способом існування і єдиною можливістю для самовиявлення. Дивно: коли Нексе згадуватиме літа молодості в кінці свого довгого й вельми не простого життя, він усміхатиметься. Тоді ж, напочатку, було зовсім невесело: годувальниця-матір, сестра, якою мав опікуватися малий Мартін, вічні борги.

Він любив писати про дітей; він і дітей любив — завтрашній день свого острова, маленької своєї країни. Тільки ніхто з юних героїв Нексе не буває щасливий змалку. Літні, дорослі герої його теж не надто просто живуть, але там є надія, наче небо, що синьо світиться над головою. Діти ж із творів Нексе існують, як парость під асфальтом, — не знати ще, чи зможуть вони протнути товстий чорний шар безнадії, що хилить їх до землі.

Нексе — зміг.

У двадцять чотири роки він здобув звання народного вчителя і видрукував перші літературні спроби.

У двадцять п’ять — на позичені гроші' виїхав до Іспанії лікуватися від сухот.

То була дивна Іспанія — без екзотики, без жінок з кастаньєтами і широких кабальєрських плащів танцюристів. З романсової, наскрізь просякнутої туристською екзотикою Гранади Нексе приносить оповідання про хліб — жорстоке, стримане в кожнім слові, як чоловічі сльози, подібне радше до газетного нарису, аніж до твору, писаного наприкінці дев’ятнадцятого століття, що тільки передчувало ще жорстокий вир революцій.

У куряві на майдані, стоптаному перекупками, лежать люди, розпачливо охопивши голови. Життя їхнє вичерпано. Усе. Жодного променя надії не ллється над ними, й не буде того променя, бо — нізвідки. Лежать у куряві двоє іспанців, громадян великої і неймовірно багатої країни. Держави, що не здатна прогодувати власних дітей.

У підзаголовку оповідання Нексе вказує, що це сталося в Гранаді, але могло бути і в холодній Лапландії чи в іншому краї, ще не знаному письменникові. Чи на острові Борнгольм. У куряві на майдані лежать знесилені й знедолені трударі. Доля їхня спечалює, але не тільки сум дарує вона. Оповідання проливає злість, воно викладає високе мистецтво власної гідності робочої людини. Мистецтво, з якого починаються всі революції на землі — з випростування спини й погляду в злякані очиці гнобителеві.

І ми дослухаємося голосів навкруги, не всі з яких збайдужіли, і не хочемо вірити в перемогу неправди, хоч якою дужою вона не була б.

Нексе повернеться ще до Іспанії. Повернеться на прапорі інтернаціональної бригади, де підрозділ данців назвався його іменем. Нексе повернеться до людей, про яких він писав за чотири десятиліття до їхньої революції і в обороні прав яких він ладен був віддати життя. Він, Андерсен-Нексе, письменник, один із засновників комуністичної партії своєї країни.

Кола, якими пройшли роки великого сина Данії — а він справді був гідним сином своєї землі, — креслились як належить. Це було життя послідовне і чесне.

Книги, книги, книги…

Політика, якої було доволі, але політика раз і назавжди звернена обличчям до простого люду, до тих, Що працюють, тримаючи на плечах таку багату країну — Данію, де накипіло стільки несправедливості. Його звали данським Горьким, маючи на увазі не лише біографічну близькість двох велетів. Нексе був пролетарським письменником, — а їх, таких письменників, небагато народилося за всю історію світу, — і шукав своїх героїв, постійно приходячи в їхні непрості життя. Він не вчив жаліти знедолених. Нексе навіть не кликав до співчуття, їм адресованого. Справжня література може існувати взагалі, приймаючи світ чи відкидаючи і прагнучи все змінити. Нексе був з тих, що змінюють світ, і його твори існували як аргумент про недосконалість дооколу.

Він приятелював з Горьким, — то була щира приязнь однодумців, і через те вона увірвалася лиш зі смертю одного з них. Він любив Максима Горького і любив його країну, один з перших привітавши її революцію — власну мрію, що там, у країні Горького, стала вже чимось звичним, частиною побуту.

Побутове і поетичне єдналися в Нексе з дивовижною природністю. Чорний світ героїв його раптом спалахував: чи то при дотику до природи, чи коли порух людської душі являв нам її неждану красу. Він писав життя конкретно й відчутно, аж до натуралізму, щоразу відшукуючи точку зору, з якої видно не лише спину втомленого вантажника, що спить на березі, але й безконечне море, що підповзає хвилею до зшерхлої робітницької руки. Нексе починав з віршів, швидко покинувши їх як основний свій літературний жанр. Поетичність викладу збереглася, а втім, вона де могла минути, надто любив Нексе своїх героїв, щоб