Мартін Андерсен Нексе - Пасажири вільних місць

що ходили по крамницях. Замість капелюхів вони пов’язали чоло червоними хусточками до носа, а плечі прикрили цупкими рудими ковдрами. Один жебрак курив бичка, знайденого на вулиці, а другий пильно стежив за ним. Той, що курив, затягнувшись бичком, затримував у собі дим якусь хвилю, щоб натішитися ним, тоді випускав просто в рот другому, а той жадібно його ковтав. Якби то закурити! Конча любила курити; дим притупляв голод і заспокоював нерви. Вона позаздрила тому жебракові, що вдихав дим у другу чергу.

Невдовзі прийшов сліпий жебрак, що завше вмощувався під поштовою скринькою. Він спробував прогнати Кончу, але вона не вступилася. Тоді він упав навколішки поперед неї, звернув угору обличчя з порожніми, червоними ямами замість очей, щоб усі могли їх бачити, випростав руки, наче розп’ятий на хресті, й став голосно вигукувати:

— Люди, не минайте нещасного! Ви ж видющі, бачите, що я сліпий. Не бачу сонця, не бачу хліба, що ваше милосердя подасть для мене. Бог заслонив мені очі своєю правицею, ох, не минайте мене!

Сліпому перехожі давали, а Кончі, що сиділа за ним із позиченою дитиною, — ні.

Над вечір з голоду й холоду дитину напали корчі. Конча не зналася на дітях і подумала, що дитина вмирає. Вона чимдуж поспішилася віднести її назад до притулку.

Коли Конча вернулася ввечері додому, собака радісно кинувся до неї, а кішка стала тертися об її спідницю. Вона віддала собаці скоринку хліба, що мала ним повечеряти.

Конча сиділа в порожній кімнаті, змучена, змарніла на виду, і їй страшенно захотілось курити. Колись вона завше курила, як, дрімаючи на стільці, чекала на Фернандо. Над Кончею мешкав один чужинець. Вона знала, що він курить і що ніколи не замикає дверей. Отже піднялася до нього і задля певності постукала в двері. Якщо чужинець дома, вона спитає, котра година.

Чужинця не було дома, і Конча зайшла до кімнати. На столі між книжками й письмовим приладдям вона вгледіла пачку тютюну. Конча аж затремтіла, сягнула по тютюн непевною рукою й перекинула чорнило просто на розгорнену книжку. Розгубившись, вона забула про тютюн і вибігла з кімнати. В передпокої їй навернулася на очі господарева кішка; Конча схопила її, вкинула до чужинцевої кімнати й зачинила двері. Тоді спустилася донизу.

Вернувшись до себе, вона пошкодувала, що забула взяти тютюн, але не зважилась піти по нього ще раз, Та й була голодна. Кончі здавалося, що їй зроду ще так не хотілося їсти. Певне, тому що вона цілий день просиділа надворі, на свіжому повітрі.

У ту пору, господарі саме обідали. Конча замкнула собаку та кішку й подалася нагору. Вона часом ходила до них, коли несила було терпіти голод. Господарі сиділи за столом, і Конча несміливо спитала, чи їм, бува, не треба її допомоги.

— Ні, дякуємо! — голосно відказали вони, а господиня додала тихіше — Самі впораємося.

Вони пересміхнулися: Конча їм заважала.

Але в Іспанії є звичай, що його ніхто не зважився б порушити: кожного, хто зайде до хати, як господарі їдять, запрошують до столу. Отже господиня спитала:

— Може, ви з нами пообідаєте?

— Чому ж ні, дякую за товариство! — відповіла Конча й поспішила до столу. Вона боялася, щоб господар не скасував запросин.

Господиня з чоловіком балакали поміж себе; глуха Конча не могла підтримувати розмови, і вони до неї не зверталися. Вона була немов прип’ята до ганебного стовпа, почала гладити кішку й давати їй з рота шматки їжі: хотіла хоч чимось прислужитися. Але господиня суворо попросила її дбати про себе й не показувати свого «доброчинства».

Наївшись, Конча посміливішала й сама стала балакати, а тоді вже недовго було чекати, щоб вона завела мову про Фернандо й про свою подорож до Севільї. А як вона починала свою розповідь, то тільки її було й чути, так голосно вона говорила. Але сама Конча того не знала. За хвилю господиня затулила пальцями вуха, а її чоловік узявся якомога гучніше співати: «Фернан-до, о Фернандо!» Конча замовкла, ніяково примруживши очі, але не образилась: вона ж бо жила з їхньої ласки.

Другого дня випали її іменини, і, прокину впійсь уранці, Конча схлипнула. Було холодно; вона подалася до крамниці й випросила жменю деревного вугілля. Тоді вдома на подвір’ї вклякнула коло жарівні й дмухала на неї, аж поки їй задубіли коліна. Коли вугілля трохи розжеврілось, Конча внесла жарівню до кімнати, хоч із неї ще йшов густий чад. Вона хотіла втримати якнайбільше тепла, тому зачинила двері, та ще й позатикала папером шпари. Віконце теж було заткане, і кімнату освітлювала тільки чадна лампадка, що й досі горіла під збляклим чотирикутником, де раніше висіла мадонна.

Конча присунула стільця до жарівні, сперлася ногами на її вінця й стала гріти над вугіллям руки та обличчя. їй тільки трохи доймав холод. Але вона вже не була голодна, бо вчора ввечері добре попоїла.

Лампадка кадила, і жарівня теж пашіла Кончі в обличчя важким, солодкавим духом. їй стало тепло й приємно, і, заплющивши очі, вона почала думати про своє. Про Фернандо, чей же ніхто не буде сміятися з неї, коли вона думатиме про нього. Як було добре, коли він жив! їй не доводилось нічим клопотатися, тільки купувати, що треба. Бо ж він мав сталу платню, чотириста песет на рік… Тепер він у чистилищі, сердешний Фернандо! Кончі хотілося впасти на коліна перед мадонною й помолитись за нього, щоб він швидше визволився звідти. Але ж сидіти було так зручно, коли вона підведеться, то знову змерзне. Та й мадонни немає, адже вона сама віднесла образ у заставу… Аби тільки мадонна не розгнівалася за те на Фернандо. Треба неодмінно викупити мадонну, але ж де взяти Двадцять п’ять сентимо?.. Враз Конча немов опинилася на вулиці й знайшла між камінням монету в двадцять п’ять сентимо, а піднявши її, помітила під нею другу, потім третю. І заходилася збирати їх, аж поки насипала повну пелену. Тоді Конча довго бігла до ломбарду, а як прибігла, то всі монети обернулися на маленьких дітей, що звивалися в корчах і пнулися до грудей. Кончу посів страх і відчай, бо грудей