Мартін Андерсен Нексе - Пасажири вільних місць

— Він помилково затулив дірку залізною штабою замість дерев’яного кілка, — сказав хтось.

Але ніхто не повірив, що то була помилка.

— Він ніколи нічого не боявся, — завважив хтось інший.

А дома Шведова дружина пекла пиріг з яблуками та все міркувала, що вони зроблять з такою купою грошей.

Через шість днів, ясного весняного ранку, коли вже майже розтанув сніг, на цвинтар відвезли те, що залишилося від Шведа. За труною йшли дружина й троє дітей з вінками, найстарший плакав, а менші поважно озиралися навсібіч. Далі йшло чимало робітників.

Коло пошти до проводу прилучився невеличкий добродій в окулярах. То був лотерейний агент.

Перед брамою на цвинтар віз наїхав на кучугуру талого снігу, і під колесом щось луснуло. Блиснуло зелене скло з розбитої пляшки, і ті, що йшли спереду, ніби вчули дух горілки.

На східцях перед Шведовою хатою сиділо двоє хлопчиків. Вони гралися в робітників: цокалися старими, зужитими скраклями й підносили їх до губ, немов чарки з горілкою.

— А твій тато помер! — сказав один із них.

— Сам знаю, що помер!

— Тепер він став янголом!

То був правдивий андалузький будинок із заквітчаними балконами на вулицю та невеличкою баштою, де сушилася дитяча білизна й звідки відкривався широкий краєвид на рівнину аж ген до самих гір. Зрештою, до краєвиду всім було байдуже. Будинок мав чотири поверхи і був вузький, ніби колодязь; але нижній поверх спирався на мармурові колони, що відмежовували чимале подвір’я. В затінку колон, де було мокро, тремтіла листям плетуча папороть, посеред подвір’я в стягнених обручами невеличких кадовбах зеленіли мирти, а в кінці його день і ніч хлюпотів водограй.

У сутінку під колонами приліпилася маленька кімнатка з віконцем на браму й дверима на подвір’я, її винаймали за сімдесят п’ять сентимо в місяць. Там мешкала сеньйора Конча.

Чоловік її помер півтора року тому. Він був наглядач у в’язниці, і дружина сподівалася по ньому пенсії, хоч нітрохи не скидалося на те, що вона її дістане. Проте Конча мала гарячий норов свого народу і. сподівалася тим палкіше, чим менше було підстав сподіватися. Вона жила тією надією та ще мізерними позичками, які їй щастило дістати в легковірних простаків. Отже, не диво, що й виглядала вона відповідно до свого життя.

Вона була худа, як кістка, висока, пласкогруда, з глибоко запалими очима в темних кружалах, тонкогуба. Як усі андалузькі жінки після тридцяти років, вона мала бороду, ніс її трохи задалеко випинався вперед, а обличчя геть змарніло, коли настала скрутна пора.

Давно колись Конча була вродлива, навіть дуже вродлива. Знаки тієї вроди ще й тепер можна було завважити, хоч сама врода вже давно зів’яла, минулася, як минає врода на півдні, як минає всяка тілесна врода.

Та колись Конча цвіла красою, як і всі андалузькі дівчата, і краса та зникла тоді, як належно виконала своє найбільше призначення — забезпечила їй годівника. Тепер на Кончі лежала печать гіркої долі, бо годувальника вона втратила й не мала вже засобу придбати собі іншого.

З ранку до вечора вона сиділа склавши руки, голодувала, пробувала підживити себе спогадами про те, як добре було наїдатися досхочу, тяжко зітхала на думку про своє теперішнє становище й сподівалася на прийдешнє.

Життя, правдиве життя постукало до Кончі, як їй минуло п’ятнадцять років. І постукало так, як повинне стукати, коли воно несе з собою благодать.

Конча з матір’ю щодня по обіді ходили молитися до церкви святої Марії, вона попереду, а мати на два ступні ззаду, не зводячи з дочки очей. Світ-бо має стільки підступних пасток, а п’ятнадцять років — небезпечна пора, найнебезпечніша з усіх. Додому вони поверталися через Закатин з його багатими крамницями, і дочці дозволялося хвилин п’ять помилуватися майстерними дзигарями, що висіли у вітрині, цокаючи вагалами. Потім дочка й мати йшли далі.

То були єдині її прогулянки, і поза Гранаду вона ніколи не виїздила. Зате мала невеличкий балкончик. Конча йшла на нього начебто поливати квіти, а сама пасла очима струнких хлопців, що походжали вулицею, хвацько закинувши на плечі свої плащі. Вона шурхотіла чимось, аби котрий зиркнув угору, і як хтось зиркав, серце їй калатало з радощів. А її мата сиділа тим часом у фотелі, відкинувшись на спинку, обмахувалась віялом і пудрувала пшеничним борошном щоки, щоб не пітніти.

«Які ж знадливі ті хлопці!» — думала Конча. Звісно, вона з жадним не розмовляла, але вони такі гарні. Чи вийде вона коли заміж?.. Їй до шістнадцяти років бракує всього дев’ять місяців, а її сестра в перших, як виходила заміж, мала тільки п’ятнадцять, та й не дуже була вродлива — всі так кажуть. А вона й хатню роботу вміє незгірше за матір — зготувати салат, розпалити жарівню.

Аж ось одного дня сталося диво. Якийсь юнак написав батькові, що бачив, як його дочка йшла до церкви, й запалав до неї коханням. А знаючи, що вона вільна, просить прийняти його до своєї родини. Юнак підписався: «Фернандо Санхес із Серано».

Усі полегшено відітхнули і, поки батьки перевідували хтозна в кого про юнакові статки, родину, вдачу тощо, Конча розмірковувала, який він на вигляд і чи має на носі бородавку, як її батько.

Дон Фернандо дістав запрошення і призначеного вечора прийшов у гості. Він здебільшого розмовляв з господарем дому, був страшенно уважний до господині, вдавав, ніби й не помічає тієї, що запалила в ньому таке гаряче кохання, — одне слово, поводився, як зразковий наречений-іспанець.

На прощання господар сказав йому:

— Мій дім — ваш дім, якщо ви захочете вшанувати його своєю присутністю.

За іспанським звичаєм це означало, що освідчення юнакове прийнято.

Отже, молоді заручилися й тепер могли розмовляти одне з одним, відділені тільки залізними гратками. І часто, як Фернандо приходив увечері в гості, він не брався навіть нагору, а