Мирослава Горностаєва - Син сонця

притулено до стіни «Віджаю». Парашурама взяв лука і поклав його поруч з хворим. Тут таки поставив сагайдак, повний важких стріл.

— Ти гідний носити цю зброю, арію! — мовив урочисто Рама, — Хай же почую я колись про твою звитягу, і хай тремтять твої вороги, зачувши грізний дзвін арійського лука!

Карна не міг вимовити й слова. Рама всміхнувся йому:

— Одужаєш — повертайся. Колись, мій хлопче, брагмани відбирали серед аріїв найгідніших, піддаючи важким випробуванням. І виховували жерців і воїнів. Так з'явились варни, але, як усе добре колись стає злим, так і існуючий лад вже не у всьому досконалий. Що доброго в тому, коли негідник зветься кшатрієм лише тому, що його батько кшатрій… Ти ж, сину Адгіратги, вважай, що я обрав тебе, як обирали колись гідних для меча і лука на берегах Данапрі.

Карна поклав руку на омріяну зброю. Зблідле лице освітив щасливий усміх.

— Готуйся розлучитись з кучерями, — лагідно сказав Рама, — ти будеш кшатрієм, Карно! Я сам проведу обряд, і хай хтось спробує стати мені на заваді!

— Я щасливий, ненько, — прошепотів Карна, і Радга заплакала знову.

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ.

ЧАСТИНА 2

Карнараджа

Він мав відвагу тигра, велич Сонця, красу Місяця, блиск полум'я…

Магабґарата. Адипарва.

Природженого воїна пізнають по трьом речам:

як він обдаровує брагманів,

як вшановує батьків, і як ставиться до зброї

бо зброя і меч — святиня для кшатрія.

Та найголовніше для кшатрія —

вірність раз даному слову.

З «Повчань» мудреця Матанги.

Санджая, син Ґавальґани, княжого сути, що вже і сам був молодим колісничним, поволі йшов знайомою з дитинства вуличкою. Біля будиночку Адгіратги він звично сповільнив крок, хоча давно уже не бачив друга.

— Гей, Санджає! Хочеш коржика?

Юнак підвів голову. На ґанку сусідського будиночка стояв молодий воїн і приязно усміхався йому.

З хатини визирнула Радга.

— Санджає! — гукнула вона, — йди-но сюди, синку!

Санджая штовхнув хвіртку. Молодий кшатрій вже йшов йому назустріч. Тепер син Ґавальґани врешті пізнав сусіду і давнього приятеля, хоча той і був вбраний в гаптований золотом одяг з блакитного шовку. З коротко обстриженої голови Радгеї звисав довгий білявий чуб — окраса воїна, а у вухах блищали великі золоті сережки, схожі на усміхнені сонечка. На грудях воїн мав золотий же оберіг у вигляді черепашачого панцира, а на зап'ястку — золотий браслет. І все ж то був Радгея, з яким Санджая колись бився, мирився та кублився в пилюці.

— Невже це ти, друже? — спитав візничий, — такий пишний став, що й не пізнати! Вдягся у шовки та золото, вуса відпустив, а чуприна — чисто в князя…

Син Адгіратги рвучко обійняв його і засміявся:

— А ти все такий же, друже! Наче й не розлучались. Ходімо до нас. Поговорити треба.

— Говорять, — обережно мовив Санджая, — що ти став великим паном. Ще б пак, друг — приятель самого Дурьйодгани…

— Вигадуєш, сину Мадги, — втрутилася Радга, — стати паном неможливо, ним народитися треба. Мідь скільки не куй, вона золотом не стане, а золото, — тут жінка ніжно глянула на сина, — ніколи й не було міддю. Ходімо, хлопчики, обідати. Я напекла коржиків та наробила смачного кхіру[23].

— А пантуа[24] є? — облизнувся Санджая. — Єі пантуа і ще дещо… Ну то що?

Ласощі тітки Радга славилися на весь куток, а Санджая любив таки поїсти. Тому він радо зійшов на ґанок і пройшов на відкриту веранду. Радга принесла стільчики, подушки для сидіння, а потім урочисто винесла й тацю з ласощами.

— Поговоріть, хлопчики, — сказала, — а я побіжу за медом до старої Ґіти.

— Як живеш, Санджає? — спитав Радгея, дивлячись з усміхом, як старий приятель наминає солодощі.

— М-м, — пробурмотів Санджая з набитим ротом, — непогано… Вивчився на суту. Навчитель мене хвалить, але, на жаль, ще не можу знайти місця. А ти де пропадав?

— Учився, — коротко відповів юнак.

— Я чув, — цікаво спитав Санджая, — що ти живеш відлюдником у лісі…

— Я дійсно жив у лісі, біля свого наставника. То великий воїн і подвижник.

— А хто посвятив тебе у кшатрії?

— Мій навчитель, брагман Парашурама.

— Син Джамадагні? — вигукнув Санджая, — але ж це легенда! Скільки ж йому має бути років?

— Стільки, скільки й старому князю Бгішмі. А Дід Куру — це теж уже легенда. Однак, вони обидва живі і при силі.

— Отже, ти домігся свого, друже, — сказав Санджая з легкою заздрістю, — ну і що ж маєш робити далі?

— На разі маю одну важливу справу, — мовив Радгея, — ти чув про великі князівські змагання?

— Ще б пак! — вигукнув Санджая, — нащадки Куру будуть показувати там свою вправність у бойових мистецтвах! Мій батько вже навіть побився об заклад. Він певен, що серед ратгінів переможе син княгині Прітги, Арджуна.

Сині очі Радгеї стемніли, наче дощове небо.

— Твій батько поспішив робити ставки, — сказав він, — нехай забере заклад назад.

— Чому це?

— Бо Арджуна Пхальгуна не переможе в цих змаганнях, хоч вони і стануться в місяць його народження.