Мирослава Горностаєва - Син сонця

— Бо переможцем буду я!

Молодий сута трохи не вдавився коржиком.

— Але ж це змагання княжичів! — вигукнув врешті.

— В ньому можуть брати участь усі кшатрії.

— А де ти візьмеш коней і колісницю?

— Княжич Дурьйодгана люб'язно дасть мені коней, повіз та упряж.

— А зброю? Лук, стріли, меч…

— Я маю найкращого у Бгаратаварші лука. Його подарував мені учитель Парашурама, і він же пасував мене мечем. Решту озброєння сини Дгрітараштри позичать мені з княжих арсеналів.

— Але ж ти — син сути!

— Я — кшатрій, друже Санджая! Моє ім'я Карна, і я учень самого Рами Джамадагні. А нащадки Куру є лише учнями його учня.

— А хто буде твоїм колісничним? — спитав Санджая, ошелешений цим натиском.

Радгея-Карна відщипнув шматочок маминого коржика, поволі прожував його і

відповів усміхаючись:

— Моїм колісничним? Як-то хто? Звісно ж ти, Санджає.

— Я?!

— Авжеж! — м'яко мовив Карна. Його лице, осяяне блиском сонечок-сережок, випромінювало таку відвагу і впевненість, що Санджая мимоволі випростався. Палаюча аура, що оточувала молодого кшатрія, могла вдихнути сміливість навіть в боягуза.

— Ти говориш, що не можеш знайти місця, — продовжував Карна, — але первісток Дгрітараштри допоможе тобі. Мій батько, Адгіратга, вже людина літня. Я мав зайняти його місце, але мені не служити сутою. Дурьйодгана має великий вплив на батька- князя. Розумієш?

Очі Санджаї загорілись, і він кивнув.

— Щоправда, — мовив Карна, — колісничному сліпого князя не доведеться оспівувати його військові звитяги. Або вести колісницю до битви. Але ж тобі це й не потрібно, Санджає. Чи може я помиляюсь?

Санджая похилив голову.

— Радгеє… тобто Карно, — мовив тихо, — ми задовго знаємо одне одного, аби брехати. Я не зможу стати візничім атіратги та й просто ратгіна, аби правити четвіркою в бою, під дощем стріл. Адже всі знають, що ворог найперше намагається позбавити супротивника його сути. Я дуже боюся болю і смерти… Я боягуз, авжеж?

— Та ні, Санджає, - сказав Карна заспокійливо, — просто ти краще володієш пандаром, аніж мечем. Я не засуджую тебе за те, що ти інакший. Ти станеш візничим сліпого Дгрітараштри, але перед тим, о давній друже, ти маєш відчути, що то є — бути колісничним ратгіна. Ми виграємо змагання і втремо носа Арджуні! Згода?

— Згода! — палко вигукнув Санджая.

— Розумні мої хлопчики, — почувся знизу голос Радги, — ну що, синку, умовив сина Мадги?

— Ще б пак! — засміявся Карна.

— Мій синок, — сказала Радга, підіймаючись по сходинкам, — поб'є того пихатого Партгу на радість всьому нашому кутку. Син Кунтідеві такий шалений, що вже двоє візничих понівечилося у нього на службі. А він же ще й до бою не ходив.

— Служба у ратгіна небезпечна, — посміхнувся Карна, — зате почесна. Аби я був сутою, то правив би колісницею Арджуни.

Радга вперла руки в боки:

— Ти ж, синку, на дух його не зносиш! Це ж через нього тебе вигнали з храму Індри!

— Дурьйодгана водив мене дивитись як вправляється Арджуна. То справді великий воїн, мамо! Але тим краще — мені бо не треба слабкого супротивника! Я, Карна, маю змагатись лише з гідним себе. Ми з сином Прітги створені одне для одного.

- Ви навіть з лиця схожі! — вигукнув Санджая.

— Вигадки, вигадки! — поспішно мовила Радга, — яка там схожість! Васушена синьоокий та білявий, а княжич кароокий та чорнявий. І близько нема там схожости!

- Дух кшаттри[25] — ось що робить нас схожими! — півжартобливо мовив Карна. Радга припала до сина, наче хотіла захистити. У пам'яти зринуло давнє видиво: криваве поле бою і дві колісниці в шаленому льоті…

" Сунда й Упасунда… Брати — вороги…»

Браслет княгині Прітги блищав нині у Карни на зап'ястку. Радга глянула на тигрів, котрі сплелися в смертельних обіймах, і згадала плітки, про які їй оповідав Адгіратга, коли син їх учився у Дрони. Тоді багато хто говорив, ніби їх хлопчик — позашлюбний син князя Панду…

" О великий Вішну[26], тільки не це! Нехай не збудеться це видіння!»

Радга торкнулась вустами синового чола, а молодий воїн поцілував їй руку. Як у дитинстві.

— Бережіть його, Боги Аріїв… — прошепотіла Радга.

Над Гастінапуром збиралися хмари, і Радга провела гостей у дім. А саме цієї години, в далекій країні Яду, Крішна Васудева, чиє народження було одмічене багатьма дивами, убив свого дядька, князя Кансу, і посів трон Ядавів. Врішнії, котрими правив рід Яду, віншували юному переможцю. Канса бо був людиною жорстокою та несправедливою і трохи не замучив до смерти батьків Крішни — рідну сестру Девакі та її чоловіка.

Нині темноликий звитяжець приймав вітання і усміхався двозначно і таємниче. Але про це ще не знав ні Карна, котрий намазував медом мамині коржики, ні Арджуна, що пильно читав трактат по стрільбі з лука, ні інші юнаки з роду Куру, нащадки аріїв.

В лісі, під Гастінапуром, старий Парашурама бурмотів молитви до Сур'ї Світлоликого, згадуючи власні слова, сказані ним колись світлоокому учневі: " Нині нас чують лише грізні Боги цієї землі…»

Син Джамадагні відчував страх, вперше за своє звитяжне життя, бо чув кроки, які лунали ніби по всій Бгаратаварші. Кроки Темноликого Бога.

Арена для змагань будувалась на рівному полі, неподалік Гастінапуру. Карна і Санджая прийшли туди вже надвечір, коли робітники подалися додому. Юнаки одразу ж побачили вже готову до вправ колісницю, біля якої клопотався літній сута, та повози і охоронців Дурьйодгани. Княжич вже йшов їм назустріч, начепивши на обличчя найсолодшу зі своїх