Мирослава Горностаєва - Син сонця

гаряче молоко… Юнак метався у маренні, йому ввижалися прозорі ріки Аріяни, ліси, світлі, наче храми… Він йшов тим лісом, стискаючи в руці «Віджаю», чуйно прислухаючись до шерехів. Так далеко ще до міста, що назване ім'ям Світлоликого Бога, а стає все холодніше, а з неба падає білий пух, а ось берег річки, та вода Данапрі застигла як металеве люстерко мами Радги… Карна ступив на тверду прозору поверхню, а під нею, у глибині, плавали срібні риби. І раптом твердь під ногами тріснула. Вода була така холодна, що обпікала, наче вогнем…

— Гину, — вимовив юнак неслухняними вустами, — ненько…

— Моє ти сонечко… Випий ще!

Обози аріїв поволі втягувались в гірську ущелину. Зверху сипались отруєні стріли. Арійські лучники, прикриваючись шкіряними щитами, влучно били у відповідь. Він, Карна, теж стріляв… Стріляв, доки щось не вп'ялося йому в ногу і хвиля болю залила його.

— Витягніть стрілу! Ненько!

— Сонечко моє, ковтни цього зілля! Це добрі ліки… Синочок, кровиночка моя! Та за що ж це нам? Тримайся, рідненький! Тримайся!

Він мчав на колісниці назустріч ворогу. У ворога було його, Карни, обличчя і карі очі сина Кунтідеві. Ось супротивник підняв «Ґандіву»… Карна потягнувся до зброї і лише в цю хвилину зрозумів, що не має лука.

— Твоє призначення, сину сути, — почув він знайомий ненависний голос, — тримати над вищими парасольку!

Смерть злетіла з тятиви арійського лука… Смерть…

— Дайте ж мені зброю, Боги! Я воїн!

З неба падає білий пух, білий холодний пух вкриває Курукшетру… В озері Двайпаяна блищить кривава вода…

— О, Сур'я Світлоликий! Світло! Світло візьме мене!

Знайомий старечий голос читає мантри з Атгарваведи[22]. Слова зливаються в нерозбірливе гудіння.

— Моє ти сонечко! — голос неньки, — тримайся ж! Тримайся!

Теплі руки неньки Радги витягли юнака з маячливої безодні. Карна отямився і усвідомив, що він живий і вдома. Гарячка минула, зоставивши смертельну слабкість.

Ось батько, помарнілий на виду, наче сам перехворів на гарячку. В узголів'ї сидить ненька, і очі їй почервоніли від недосипання. А на найкращих подушках розмістився Парашурама і уважно дивиться на свого учня.

— Карно? — спитав брагман.

— Учителю…, - ледь чутно озвався Карна, — вибачте…

— Це твій дім?

— Так, учителю… Ось мій батько… І мати…

— Ось люди, — сказав Рама, — які знайшли тебе двадцять років тому.

На столику, що стояв поруч з учителем, Карна побачив прикраси, котрі йому не раз показувала мати. Сережки, схожі на усміхнені сонечка… Оберіг-черепашка… Браслет княгині Прітги Кунтідеві.

— Я — знайда, — вимовив Карна, — то й що з того?

— Ти обдурив мене, — мовив старий, — а втім я і сам винен. Я мав би запитати тебе одразу. Тебе справді прислав Ашваттгаман?

— Так, учителю…

— Я тут розпитував за тебе. Говорив з Дроною. Він тебе не полюбляє. Каже, що ти — живе порушення існуючого ладу. Але, судячи з цих прикрас — ти таки кшатрій. От ніколи не думав, що вчитиму когось з вашої породи. Я можу допомогти тобі зайняти належне місце, Карно, чи то пак Васушено. Тебе всиновить родина кшатріїв, і ти пройдеш ті обряди, які мав пройти в дитинстві. Згода?

— А мої батьки? — вишептав Карна.

— Тут уже маєш вибирати. Або вони, або місце під сонцем, мій хлопче. Карна подивився на рідних. Батько мовив поспішно:

— Якщо це потрібно для твого щастя, синку… Ми згодні…

— Для твого щастя, — луною озвалась Радга і закрила лице кінцем покривала.

Юнак заплющив очі. Слабкість не давала зосередитись. Обряд всиновлення… Він стане воїном, і більше ніхто не назве його сином сути. А старий Адгіратга доживатиме віку в самотині разом з посивілою дружиною. Його місце при княжому дворі займе молодий сута. Той же Санджая. Ніхто не піклуватиметься про двох самотніх людей, ніхто не пом'яне їх після смерти. Що може бути гіршим, аніж померти бездітним, знаючи, що ніхто не молитиме Богів за твоє краще переродження… А він, їх Васушена, шануватиме, наче рідних, яких-то невідомих кшатріїв, котрі може ще і зневажатимуть його.

«Але ж і Адгіратга з Радгою не рідні тобі…»

«Не рідні… Звісно… Рідна матір шляхетного роду, багата і можна, судячи з прикрас, вкинула його до Ґанґи майже на певну загибель. Радга обмила і нагодувала закаляне, охрипле від крику немовля, Радга чипіла над ним, коли він був хворим, Радга шила йому вбрання, прала сорочки… Медові коржики з маминих рук… Поцілунок на ніч… «Моє ти сонечко… Аби ти був щасливим…»

Лук з галузки і стріли з патичків, зроблені Адгіратгою для п'ятирічного хлопчика… Мимовільна ніжність у голосі, навіть коли татко вичитував йому… Купити звання кшатрія ціною зради?»

«Чому зради? Може…»

«А як ще назвати подібний вчинок? Хіба гідний він арія? Спершу я зречуся людей, котрі присвятили мені життя. Чого доведеться зрікатися вдруге?»

— Учителю! — поволі вимовив Карна вголос, — я дякую вам за турботу. Але я не відмовлюся від батька та матері навіть за князівський титул! Подивіться на цих людей! Задля мене вони готові й померти! І я задля них ладен навіки залишитись сином сути. Меч не втримаєш у піхвах, і я таки доможуся визнання. Але не ціною зради!

Парашурама мовчав. Мовчав він довго. Карна без сил опустив голову на материні коліна. Тремтяча рука Радги пестила йому волосся. Потім щось тепле і солоне впало юнакові просто на обличчя.

— Нене, — сказав він, — не плачте…

— Моє ти сонечко, — схлипнула Радга, — життя моє, синочок…

— Ви виховали гарного сина, — врешті озвався брагман, — іди ж своїм шляхом, Карно! Хай ти окривавиш об нього ноги, але це буде твій шлях. Прямий, наче стріла у польоті!

Старий підвівся. Тільки тепер Карна побачив, що поруч зі столиком