Галина Пагутяк - Записки Білого Пташка

посварили б за байстря, та й на тім скінчилося б. А ті не вигнали, ні, але зробили Мілі справдешнє пекло. Заставили до найтяжчої роботи, їсти давали, як псові. Пішла вона прати взимі на рінь і дістала гарячку. А по якімсь часі і дитя забрала з собою. Ото вся історія. Знаєте ту стару частину цвинтаря, де самі горбки і нема хрестів? Десь там і її зарили. Мій тато був дев’ятилітньою дитиною, як то все діялось.

— А що трапилось з женихом? — спитав Моряк.

— Опирі замордували, — весело пояснив підпилий старий. — Як здиблють вночі когось у лозах, скачуть на плечі — і давай вези через воду. А то тягар!

— Як я вас питав, ви нічого не розказували, — дорікнув Моряк.

— Аби ти вночі боявся спати в хаті? Та й що тобі до того? Всі вже давно в могилі. Я би не розказав, але твоя жінка дуже цікава. Все хоче знати…

— Раз я живу в Урожі, то хочу знати, — відказала я. — На свою біду маю час догори подивитися.

— Е, та ви обоє молоді і дасте собі раду, як захочете вибратись з Урожа. Налий жінці, синцю, і мені. Треба вже вибиратись, бо вечір надходить.

Моряк повернувся швидко. Я якраз встигла прибрати.

— Посадив старого в таксі. Дуже тішився, що поїде так гонорово. Як він тобі?

— Нічого.

— Балакучий! Давай я все поховаю. Я добре знаю, де що лежить. Отак. Ходи до мене… Сюди. Ми самі й далеко від Урожа. І там нема нічого страшного, і там нам буде добре. Все зле минеться. Ти вся тремтиш, пташко моя. Люби мене, як я люблю тебе, і нічого нам більше не треба…

Чоловік:

Розпочинаю свій плач покинутого чоловіка. Моя жінка навряд чи почула би щось подібне, якби я її покинув. Пожурилась би трохи, але швидко відновила б рівновагу.

Натомість я ходжу з кутка в куток і не можу знайти виходу. Все село бачило, як голуб’ята втікали автобусом до міста. Швидко вони змовились. Я чекаю їхнього повернення, щоб отримати відповідь на деякі запитання і вирішити, що далі робити з хатою, врешті-решт, з моїм побитом тут, позаяк я чужинець. Моє становище, завдяки чистому сумлінню, краще, ніж їхнє. Але смішне. Цікаво, які звинувачення вона висуне, чи тремтітиме від страху? Зайшовши в глухий кут, я було змирився, навіть полюбив її другою любов’ю, ні, як дитина горнеться до матері. І почуття мої зараз змішані: це образа, гнів, — більше, мабуть, образи, ревнощі, жаль за тим гарним, що було у нас.

Хай навіть це пропало навіки, я змирюся. Врешті, моя коханка приїжджатиме сюди. Тепер вона приїде.

Сьогодні вранці я виявив, що пес зник. Значить, вона повернулася в Уріж. Могла б зайти і взяти, що їй потрібно. Я дочекався вечора, щоб на мене не витріщались люди, а тоді пішов. У Моряковій хаті світилося. Пес кинувся до мене лащитися, але я його, зрадника, відіпхнув. Моряк щось стругав ножем. Жінки не було.

— Привіт!

— Привіт, — відповів він. — Сідай, коли прийшов.

— Я хотів поговорити.

— Я збирався зайти до тебе завтра. Ми тільки сьогодні приїхали.

— Де вона?

— Трохи зле себе чує. Лягла.

Я рушив було до другої кімнати, але Моряк нагадав мені правила гарного тону:

— Не чіпай її. Можеш говорити зі мною.

— Тоді поясни мені, що сталося.

— Ну, що ж. Я щасливий, що вона у мене є, що прийшла у мій дім. Ти живи собі в тій хаті.

— Я хотів би чути, що вона мені скаже.

— Кажу, вона, здається, захворіла. Для неї не так просто було зважитись на цей крок. На мою думку, тобі не слід вимагати пояснень.

— Дати вам спокій, еге ж?

Він скривився:

— А що, битися? Як ти цього хочеш, можна й битися. Але не тут, в хаті. Коли жінка тебе не хоче, при чім тут я?

— Може, ти її спокусив чи обдурив?

— Вибач, але це тебе не стосується. Усе?

— Я не встиг її кинути, коли хочеш знати. Вона мене випередила. Бажаю тобі такого щасливого сімейного життя, як у мене!

Жлобські слова, але на кращі я не спромігся. Хай подумає над ними.

Він би кинувся на мене з ножем, бо побілів і встав. Тоді я вийшов.

Дощику, дощику, лий так, щоб цей клятий світ затопило.

Жінка:

Я прокинулась: було уже темно. Намагалась не ворушитись, щоб не збудити чоловіка, який спав поруч. Ковдра сповзла, і я змерзла: от від чого я прокинулась. Я натягнула її на себе і торкнулась чогось колючого. Хто це, Боже? Холодний піт миттю вкрив усе тіло. Невже знову? Оте шорстке й колюче занурилось мені між груди, рука ковзнула по животі. Тільки тоді я зрозуміла, що зі мною робиться, і, перемагаючи страх, погладила голову Моряка.

Потім, коли ми обоє заспокоїлись, я сказала:

— Чому твоя борода така колюча?

— Хіба тобі неприємно?

— Ні, коли я згадую, що вона твоя. А коли вночі її намацую, мені здається, що то хтось чужий.

— Я думав, ти позбулась своїх нічних страхів.

— Свідомо так, але вони перебрались кудись глибше.

— Нічим не можу тобі допомогти, хіба що зголю бороду.

— Не треба, вона тобі пасує.

Моряк зітхнув:

— Не падав би дощ, ми б пішли кудись блукати. Як же ми будемо жити, любонько моя? Все здійснилось — ти моя, дім — мій, роботу я собі знайду.

— До чого це ти?

— Боюсь тебе втратити. Доки він тут, доти все може бути. Говорить ніби звичайні речі, але очі в нього божевільні. Не йди нікуди без мене!

— Боїшся, що він мене вб’є?

— Ні, але він почне тебе вмовляти, і таке інше. Ми з тобою живемо якийсь тиждень…

— Йому нікуди дітись.

— Мені теж було нікуди діватись, але я знайшов і тебе, й Уріж. Про мене, хай живе тут, але ж тобі важко!

— Шкода, що я не чула вашої розмови.

— А що з тобою, власне, було?

— Таке відчуття, що хтось зурочив. Дико боліла голова. Я аж потім здогадалась.

— Хто ж тебе міг зурочити?

— Коли ми йшли селом, на нас дивилося багато людей. І не один з них бажав нам лихого.

— Цікаво, що ми їм зробили?

Я посміхнулась у темряві.

— Ми порушили звичний хід урізького життя. Як витягнеш із стіни хоч одну цеглину, стіна може захитатися.

— Я