Галина Пагутяк - Записки Білого Пташка

був схожим на старого Бандрівського, але без його величної постави сільського вчителя, коли вчитель ще був фігурою на селі, а не жебраком, як нині.

— Вуйку Богдане, познайомтеся з моєю дружиною.

— Дуже радий, пані?..

Я назвалася. Старий, він уже мав років шістдесят чи більше, поцілував мені руку.

— Прошу сідати.

— Я, вуйку, вирішив набратися нахабства і ще раз скористатися вашою гостинністю. Ми хотіли б зо три дні у вас перебути.

— Об чім річ! Я поїду до доньки в С. Якраз збирався завтра, але можу й нині. Дозволь спитати, коли це ти встиг оженитися? Де знайшов собі суджену?

— Вкрав, вуйку, в Урожі. Ми до вас просто з автобуса, але, позаяк ми ще не відмітили цієї події, я на хвилю вийду.

— То не обов’язкова річ… — засяяв старий.

Моряк пішов. Я сиділа, наче проковтнула цвях.

— Все збирався до вас приїхати, подивитись, як обновив племінник наше родинне гніздо… Як там Уріж? Я, коли їду до доньки, проїжджаю його, але дому звідти не видно. Не раз жаль бере, але ні, не хотів би я там опинитись назавше!

— Чому?

— Ви ж, пані, з Урожа? І, видно, з інтелігентної родини, не питаю, якої, бо я хлопцем поїхав з Урожа. То я вас питаю, чи добре жити молодому в самотині? Перепрошую, ви були замужем?

— Так.

— То вам було легше. Та й ви жінка. Мені на роду було написано їсти вчительський хліб, бо я був оден у свого батька. Або йти в священики, зістарітись і вмерти в Урожі. Я дуже противився цьому в душі, але не ті були часи, щоб перечити батькові. Один випадок поклав край усьому. Не хочу вас, пані, страшити, лиш застерегти.

— Розповідайте, — сказала я. — В Урожі завжди відбувались дивні речі. Чи ви маєте на увазі щось інше?

— Ви правильно вгадали, пані. Дивні речі, містичні, я б сказав. Але коштували вони життя не одному чоловікові. І то були найліпші люди: здорові, молоді, з характером.

— Ви маєте на увазі опирів?

— То, радше, відьмаки, пані, але раз їх зовуть опирями, то й ми їх так назвемо. Не дивуйтесь, що я вам кажу все так, з мосту у воду, хоч ви, може, все ліпше знаєте, ніж я. Але той випадок трапився зо мною. Мав я колегу в Урожі. Хлопець як хлопець, але якийсь був понурий трохи і товаришив хіба зо мною. Звали його Степан. Я до книжок не був охочий, любив волочитися по лісах, не раз зі Степаном цілими днями пропадали. Раз за худобою хлопці завели мову про опирів. Казали, що в упиря є ззаду хвостик. А один ляпнув: «Може й серед нас є опирі». Каже: «Ти Степане, з нами не купаєшся, може, в тебе є хвіст?» Той побілів, а хлопці давай до нього сікатися, щоб показав. Степан утік. Але з того часу затаїв на мене злість. А може, встидався. Він і раніше був зі мною то добрий, то уникав мене. Але то була злість інакша…

Тут вернувся Моряк. Приніс шампанське, горілку, якісь наїдки.

— То є добре, синцю, — сказав старий, — хіба ти забув мінеральну воду. Знаєш, що я горілку запиваю?

— Зараз принесу.

— То йди, а ми з твоєю жіночкою прилаштуємо стіл.

Коли Моряк вийшов, старий підморгнув:

— Не хочу, щоб він чув.

— Чому?

— Чому? Вам, пані, в голову не збреде то, що йому може збрести. Той Степан жив за рікою, знаєте де? По тім випадку минуло два чи три роки: ми вже бавилися кавалєрки. Якоїсь неділі я пішов до Степана, але не застав. Пішов до його сусіди. А там дівки, хлопці. Забавився до ночі. Хлопці казали, щоб ночував там, не йшов через річку, але я, по правді, боявся свого тата більше, ніж опирів, і пішов додому. Було видно, як при місяці. Я почув, що хтось біжить за мною, і давай собі бігти. Як я втік, не знаю, але мама, як увиділа мене, то збіліла. Я мав на тому гарячку, а коли виздоровів, стрів Степана. Той довго дивився на мене, а потім сказав: «Я ще догоню тебе, небоже, догоню». Ну, давайте на стіл накривати. Я тут маю лишки батьківського посуду. То файна порцеляна…

— А далі що?

— Що далі? Уявіть собі, пані, що вас ціле життя будуть переслідувати і бажати вашої смерті. А ви не смієте сказати, хто то, бо до тижня вмрете. Аж коли опир сам вмре, тоді можна сказати.

— Ви в це серйозно вірите?

— Думаєте, його звали Степан?

— Певно, що ні.

— Сила зла незміренна, дорога моя пані. Той мій товариш не заподіяв би зла, якби я не сміявся над ним. Досить було малесенької іскри. З тих пір усе в мене пішло як-небудь. Пив, жінка мене лишила, потім вмерла. Донька, правда, мене любить. Їжджу до неї коли схочу. Грошей, що дав мені за хату твій чоловік, я не схотів брати, але він у тебе гордий…

— Він ще не мій чоловік.

— Я у ваші справи не мішаюся. Казав, що жінка, то так воно і є. Жийте три дні, жийте тиждень, як вам треба. Він міг би купити квартиру в місті, але не схотів. Я кажу, синцю, що ти міг би квартиру купити, бо жінці буде сумно в Урожі, як ти поїдеш на свої моря-окіяни.

— Як я можу лишити жінку? — весело відказав Моряк. — Скінчились мої плавання.

— То добре, синцю. Давай сядемо і вип’ємо за твою жінку і за тебе, щоб рід наш не перевівся. І що ви знайшли в тому Урожі? Я зненавидів Уріж ще замолоду і не піддався спокусі вернутися туди, хоч як мені бувало зле: і з роботи виганяли, і хати не мав. Зараз п’ю трохи менше, бо став дідом і маю онуків. Правду казала моя цьоця Міля: «В Урожі добре лиш тому, хто не має часу догори подивитися».

— Це та Емілія, що її портрет висить в хаті?

— Ага, то я втнув таку штуку, як вмер тато. Найшов на стриху. Цьотку не пам’ятаю, бо вона вмерла молодою. Мій тато був молодший від неї на десять літ. Правда, на зло я те робив, але кому на зло, як усі цьотчині вороги давно дали дуба. Всі її картки повидирані з альбома. Та охота вам ворушити таку давнину?

— Розкажіть! — попросила я.

— Як її жених загинув, Емілія втікла до Львова. А по якімсь часі не прижилася, чи гадала, що родичі пожаліють її. Вернулася з дитиною на руках. Нині