Галина Пагутяк - Записки Білого Пташка

Цього разу вони помітять його на дні й спустять драбину. Н. підніметься в небо і побачить, що воно саме таке, яким його бачила та маленька дівчинка, коли вишивала на горищі срібними й золотими нитками.

Він повертається з лісу, ступаючи по листі, вкритому памороззю, зупиняється перед будинком з проваленим дахом, вибитими вікнами й знятими дверима. Він заходить туди, вдихає запах плісняви, бачить сліди тимчасового людського побуту: підремонтовану пічку, накриту бляхою, закопчену каструлю, пожовклий календар, порваний черевик, розірваний матрац і покинуте осине гніздо в кутку.

— Розкажи, Сіренький, як ти мене знайшов.

— Як ми позбирали усі яблука й горіхи, то нас мали відвезти. Але ніхто не приїхав за нами з нашого інтернату, бо ми були новенькі і про нас забули. Ми хотіли їсти і дуже померзли. Весь час падав дощ, і сарай протікав. Я не пам’ятав дороги до нового інтернату, тільки до старого. Але Катя казала, що можна знайти роботу в місті, й забрала з собою Ігорка й Семка. Кликала і мене. Я теж пішов.

— І ви заблукали?

— Катя заблукала, і ми з нею. А тоді я впізнав залізничну колію і сказав, що ми можемо повернутись у мій старий інтернат. Я не сказав їм, що його закрили. Та всі були такі змучені, що це вже не мало значення.

— І тоді ви прийшли…

— І побачили тебе. Ти ще не хотів нас пускати.

— Неправда.

— А що ти хотів? Прийшли чужі люди. Добре, що я впізнав тебе потім. І подумав: «Ну, раз з ними Сіренький, то боятись нема чого. Сіренький не приведе бозна-кого».

Осінь 2011 року.