Галина Пагутяк - Записки Білого Пташка

цього не розумію, — сухо відказав Моряк. — Гадаю, стіна не завалиться від того, що ти покинула чоловіка. Розумію, що тобі неприємно, коли на нас витріщають очі, але з часом вони собі знайдуть інший об’єкт. Ти маєш ходити, як королева, і нікого не боятися.

— Я не боюсь цих людей, і нічого злого вони не вдіють… Не думай за мене…

— За кого ж мені думати? Я тільки за тебе думаю. Кажи мені все: коли тобі сумно, коли добре. Я хочу тебе пізнати всю, розумієш? Тоді ми справді станемо чоловіком і дружиною. І тоді я теж казатиму все. Тоді ми зможемо нічого одне одному не говорити, лише подумки…

…Я заснула спокійно, непомітно для себе. Мені приснилася моя хата, яка стояла у воді. «Вона плаче за тобою», — сказав хтось, і я побачила незнайомого чоловіка у барвистому лахмітті з очима, як жаринки. Але я не повірила. Схоже було на те, що, коли я копала на городі, викопала джерело, і воно заливає хату. «Попробуй воду», — сказав той чоловік і подав мені склянку. Вода була солона. «То морське джерело», — сказала я. «Я з’їм тебе, — заявив чоловік у барвистому лахмітті. — Бо я — опир. Я з’їм тебе, коли дожену. Тікай». І я побігла до церкви, але виявилось, що її немає, лише порожнє місце. «Певно, пішла під землю», — подумала я і побігла до панського дому, бо звідти можна вибігти на терасу, а з тераси зістрибнути вниз. Там є порожня і смердюча силосна яма. Опир не відчує запаху моєї крові.

На цьому сон обірвався. У вікно присвічувало сонце. Моряк спав, обхопивши руками подушку. Я вмилася і сіла записувати сон. Моряк застав мене за цим заняттям.

— Що ти робиш?

— Записую сон.

— А навіщо?

— Щоб витлумачити.

— Для чого?

— Ти читав Фрейда?

— Ні.

— Фрейд каже, що сни уособлюють наші бажання. Коли добре витлумачити сон, можна багато чого дізнатися про себе.

— Я своїх снів не пам’ятаю.

Після сніданку Моряк пішов до магазину, а я пробувала витлумачити той сон. Хата у воді, безперечно, означає моє тіло в лоні матері. Я хотіла туди повернутись, щоб знайти захист. Морське джерело — це несподівана з’ява Моряка, який здатний захистити мене. Чоловік у барвистому лахмітті — мій колишній чоловік. Барвисте лахміття вказує на наші труднощі, які ми колись прикрашали. Те, що він намагається мене з’їсти і вдає з себе опира, — цензурний варіант злягання. Він хоче викликати в мене страх, щоб вдовольнити своє бажання. Але страху я не відчувала. Отже, це щось не те.

Я відклала зошит убік і взялася варити обід. Мені прикро було сидіти в хаті, але я не мала сміливості вийти на люди. «Церква не існує для мене, бо я вчинила перелюбство», — продовжила я своє тлумачення.

Моряк вернувся з хлібом:

— Як бачиш, мене ніхто не розтерзав. Я тебе не посилаю в магазин, але, може, тобі схочеться щось купити.

— Та ні.

— Ну, як твоє тлумачення?

— Ще не скінчила. Книжка Фрейда лишилася там.

— Нам би слід забрати твої речі й книжки. Чи ти не квапишся?

— Я ще можу тобі набриднути.

— Чи ти передумаєш?

— Ми не будемо жити з ним під одним дахом.

— Вибач. Я тебе не відпущу. А як не втримаю, що станеться з тобою?

— Піду в поля й ліси, — відказала я. — Давай підемо по гриби. Це найкращі ліки від поганих думок.

…Відтепер я не ходила до лісу звичною дорогою: гостинцем через міст. Тепер ми спускались з вигона, що був за два кроки від хати, а тоді городами до річки. Там була дерев’яна кладка, через яку треба було йти дуже обережно. Далі за рікою починались знамениті лози. Вдень там було дуже привітно: сюрчали коники між звіробою й полину, а велетенські кущі лози нагадували якусь екзотичну місцину в Австралії. Парило, наче перед дощем. Моряк йшов трохи попереду, його чорна футболка кидала тінь на поруділу траву.

— Я думаю, — сказав він, стишивши ходу, — що, власне, тут нема ніякої таємниці.

— Чому?

— Таємниця буває тоді, коли її хочуть розгадати. А тут миряться з нею, варто спалити лози, зорати це місце — і весь шарм зникне. Тут легко вчинити і приховати вбивство. Схоже на те, що так воно і є. Бідний мій вуйко чекає смерті свого ворога, щоб звільнитись від страху. І не тільки чекає, а й бажає. Не годний змиритися з думкою, що йому не можна ходити вночі через лози. А проте, якби їх запалити, він би був невдоволений. Не мав би виправдання своєму безладно прожитому життю.

— Ти спалив би?

— Я не маю права мстити. Та й раз ти зі мною, мене не обходять ні лози, ні скарби, заховані в пивниці панського дому, ні пан в чорному костюмі з блискучими ґудзиками. Я хочу давати тобі радість і самому радіти. Поки що мені це не дуже вдається.

— Я опинилась у дуже складній ситуації.

— Треба подати на розлучення. Це б тебе трохи заспокоїло.

— Давай поки що не будемо про це говорити.

— Ні, то й ні. Ти несеш великий тягар, а я ніякого.

Який він добрий і розважливий, думала я. Ніколи не зустрічала такого чоловіка. Як чорний ангел смерті, він взяв мене за руку і повів, щоб полегшити мені перехід до іншого життя. Але може статися так, що він скаже: «Тобі ще рано. Вертайся». І я вернуся туди, де вже нічого мого не лишилось, бо минуло надто багато часу: день як століття. Як і Ріп ван Вінкль.

Не відходь від мене ні на крок. Дури мою голову, щоб я не думала про сумні речі. Прийде зима. Ми будемо сидіти в хаті і гріти руки коло печі, рано лягати і допізна любити одне одного. Якби не ти, я б зістарілась без любові й тепла, стала б опирицею.

Питаю якось:

— То ти знав мене раніше, у восьмому класі?

— Я стояв на мості і бачив тебе.

— Тоді міст ще не збудували. Міг би сказати правду.

— Хіба то неправда? Ти мала тоді кругле личко і більше веснянок, і не було тіней під очима. Ти виросла, любонько. І я виріс. Ми прожили разом багато років, більше, ніж ти зі своїм колишнім чоловіком.

Ці слова — ніби хтось відніс мене в поле маків і залишив там до ранку. І в цьому нема нічого злого. Сон — це не смерть. Я ладна проспати усе життя.