Дмитро Терко - Маятник часу, Дмитро Терко

       Тут Алека прорвало:

— Що ти кажеш! Про таке не могли мріяти чотириста п’ятдесят тисяч років тому позаземні гості. Адже метро ще не було. Вони створювали землян прямо таки на колінах. Ануннаки[5]. Уславлені боги шумерів. І ти віриш у цю маячню, Льоша, друже мій?!

       Та в його голосі вже лунали нотки примирення. Дякувати вдачі бізнесмена.  Вона йому не зраджувала. Щось підказувало: це не простий переказ легенди. На дворі не часи легенд. Клубок протиріч. Як ота мікрохвильова волосінь. Погляди суспільства на усе суще потребують переформатування. Ще Посейдон повчав Одіссея, що без богів людина ― ніщо! А, без інопланетного, як ?!

 — То які в нас є кандидати з-поміж найближчих сузір’їв[6]? — запитав Алекс.

— Їх небагато: Альфа Центавра, Сиріус, UV Ceti, Процион і Тау Кита, зауважив Олексій і продовжив:

— Гіпотезу Захарія Сітчина щодо належності орбіти Нібіру Сонячній системі й періоду її проходження повз Землю раз на 3600 років розрахунки та спостереження спростовують. Тому напрям її траєкторії є невизначеним.

 Значить, єдине, що нам залишається, — це дійти згоди щодо її раціонального вибору.

Я пропоную обрати напрям на червоних карликів UV Ceti[7].

— Чому так?

— Тому, що на цьому шляху міжзоряний простір майже на всій дистанції — відносно порожній. Щільність матерії в цьому напрямі надзвичайно низька. Планета не зустріне на своєму шляху інших зоряних систем, не потрапить до їхніх палких обіймів, — скінчив він.

Алек піднявся з крісла, щоб розім’яти ноги. Підійшов до вікна. Було о пів на четверту. Серпневе сонце в цих широтах ще не почало свій плавний спуск додолу. Він крізь майже стулені повіки подивився на нього, намагаючись упіймати момент яскравого прориву нестримних променів крізь ці ненадійні "жалюзі" й побачити "кульбабку" з голочок світла — як у дитинстві, коли дивився вночі на вуличні ліхтарі. Думаю, хотів дізнатися, як там буде — на межі білого й чорного: чи згасне все, чи щось таки вирветься назовні.

— То ми, Льошо, маємо, значить, суцільну невизначеність. А як, скажи мені, ця траєкторія могла перетнутися з тими двома "котигорошками"? І до того ж — ми ж не вважаємо те зоряне поле астрономічних чудес лоном інопланетного життя. Це було б дуже просто: "Аполло" — "Ностромо" — "Аеліта" — "Кассіопея" — "Одіссея" — "Година Бика" — "Бригантина піднімає паруса" — "Пірати Карибського моря"... То як?

 ― "Логічно припустити", продовжував Олексій, "що у першому випадку аномальна область розрізу являє собою розведені по різні боки від Сонця гілки . У випадку дуже витягнутої еліпсоподібної траєкторії припускаю, що аномалія суміщається з гіпотетичною орбітою ще однієї розшукуваної невідомої ― "дев’ятої" планети "X". Тоді Мебіусів еліпс й орбіта "X", яка послуговується йому своєрідною "сережкою", утворюють добре відомий "афганський вузол". То може Нібіру і є невидимою дев’ятою планетою "X" ?"

— Цілком з тобою згоден. Ця "туристка" рухалась, як по написаному. "Автостопом по Галактиці"[8], — весело підморгуючи, відповів на репліку товариша Олексій. І продовжив:

— Я розумію це так: мандрівка розпочалась десь з околиць Всесвіту. Траєкторія руху Нібіру пролягала через Сонячну систему в напрямі центру Чумацького Шляху — до "Стрільця A", повз сузір’я UV Ceti, зближаючись із двійкою червоних карликів на сорок — сорок п’ять мільйонів кілометрів. От тоді наші "червоні дияволята", завдяки своїй багатотисячній перевазі в гравітаційній масі, й "підрихтували" траєкторію. Вони розвернули напрям руху мандрівниці знову до Сонця. Тепер вона могла б виглядати так:

або U-подібною — наче велетенська "підкова", що вдерлася в орбіту Землі, охоплює обома гілками Сонце і виходить за межі системи; або еліптичною — в одному фокусі якої знаходиться Сонце, а в іншому — згадані червоні дияволята; або змішаною — спершу гіперболічною, потім еліпсоподібною стрічкою Мебіуса.

 

 Не буду тебе перевантажувати цими різновидами. Скажу тільки, що все розраховано. Наукова "макулатура" додається. Та хто з пересічних громадян захоче в неї зануритися? Немає дотепників. От легендарний Панург — він би охоче скрутив із пальців хитромудру фігуру, бравурно завершив свій спіч Олексій.

— Отже, мовив Алек і продовжив:

 — Колись, пролетівши повз Землю, Нібіру "віддалась" милим котигорошкам. І хоч як потім не намагалася повернутися назад — зависла в просторі на одному з хайвеїв Чумацького Шляху. Так, ніби заблукала на багатоповерховій розв’язці, носячись стрімголов по крученому шляхопроводу і не маючи уявлення, де з’їзд. Я правильно зрозумів?

— Усе вірно, відповів партнер. У мене самого, як тільки починаю це уявляти, мозок зриває. Добре, що пригостив імбирною з пікулем.