Анолі Айзенхарт - Завіса ілюзій, Анолі Айзенхарт

Анна дивилася на нього, і світ навколо неї хитався. Його слова, його щирий біль, той малюнок у його руках… Все це було настільки відмінним від тієї картини, яку вона собі намалювала, від того образу монстра-маніпулятора. "Але… ті випадки, коли ти заперечував те, що говорив… Коли я була впевнена, що ми домовлялися про кіно, а ти казав, що нічого такого не було?" – ледь чутно промовила вона, чіпляючись за останню ниточку своєї "правди".

Максим важко зітхнув. "Аню, я справді не пам'ятаю деяких речей так чітко, як ти. У мене останнім часом було стільки стресу на роботі, той важливий проект, від якого залежало майбутнє фірми, безсонні ночі… Можливо, я справді щось забував, був неуважним, розсіяним. Але я б ніколи… ніколи свідомо не намагався змусити тебе сумніватися в собі, у своїй пам'яті. Навіщо мені це? Щоб що? Щоб ти відчувала себе погано?"

Він подивився їй прямо в очі, і в його погляді була така безмежна втома і біль. "Я люблю тебе, Аню. Завжди любив. І я спустошений тим, що ти пережила через мене, навіть якщо я цього не усвідомлював, якщо мої дії чи слова сприймалися тобою так руйнівно. Я не ідеальний, я знаю. Я маю купу недоліків. Але я ніколи не хотів бути твоїм ворогом, твоїм катом".

Анна сиділа, приголомшена. Сльози текли по її щоках, змішуючись із залишками макіяжу. Це було не те прозріння, якого вона очікувала. Це було значно складніше, болючіше, ніж якби він виявився справжнім чудовиськом. Якщо він не монстр… то хто тоді вона? Жінка, яка зруйнувала все через власні страхи, через привиди минулого, які вона сама ж і оживила, наклавши їх на живу, реальну людину?

Вона згадала ті стосунки, що були до Максима. Короткі, але такі руйнівні. Той чоловік, який справді знецінював, контролював, принижував. Згадала, як довго потім боялася довіряти чоловікам, як у кожному шукала підступ, очікувала удару. Можливо, вона так і не зцілилася від тієї травми? І Максим, з його незграбною турботою, з його вимогливістю до себе і, можливо, до інших, просто став ідеальним екраном для її власних проекцій, для її незагоєних ран?

"Я… я не знаю, що сказати, – прошепотіла вона, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. – Мені треба подумати. Дуже багато подумати". "Я розумію, – кивнув Максим. Його голос теж тремтів. – Думай. Скільки тобі потрібно. Але знай, що я… я тут. Якщо ти захочеш поговорити ще. Або якщо… якщо колись зможеш пробачити мені мою неуважність, мою незграбність. І собі – свої страхи, свою біль".

Він підвівся, залишив на столику гроші за каву і тихо вийшов з кав'ярні, не озираючись. Анна залишилася сидіти одна, дивлячись на свій акварельний малюнок, який він залишив перед нею. Осколки розбитих дзеркал – її ілюзій, її страхів, її спотвореної реальності – боляче різали душу. Вона зрозуміла, що шлях до себе буде набагато довшим і складнішим, ніж просто втеча від чоловіка. Це буде шлях до розплутування власних внутрішніх вузлів, до зцілення власної душі, до прийняття себе справжньої, з усіма своїми тріщинами і шрамами, з усією своєю історією.

Епілог (реалістично-невизначений):

Минуло пів року. Сьогодні субота, кінець травня, і сонце, на диво щедре для цьогорічної весни, заливає мою маленьку орендовану квартирку на околиці міста – мій новий, ще не зовсім звичний, але власний простір. Я сиджу біля відчиненого вікна, п'ю ранкову каву і дивлюся на зелене подвір'я, де граються діти. Тиша тут інша, ніж у Світлани, і зовсім не схожа на ту гнітючу тишу, що панувала в нашому з Максимом домі. Вона не тисне, не викликає тривоги. Це тиша, наповнена моїми думками, моїми несміливими планами, моїми щотижневими розмовами з психотерапевтом.

Докторка Ірина, жінка з добрими, розуміючими очима і спокійним голосом, не давала мені готових відповідей. Вона терпляче допомагала мені самій розплутувати той клубок, що так довго душив мене зсередини. Ми говорили про моє дитинство, про стосунки з батьками, про той перший, болісний досвід стосунків, який я так старанно намагалася забути, але який, як виявилося, продовжував керувати моїми страхами та проекціями, ніби невидимий ляльковод. Говорили й про Максима. Про те, як моє минуле вплинуло на моє сприйняття його слів та вчинків.

З ним ми бачилися ще кілька разів. Короткі, обережні зустрічі в тій самій кав'ярні. Без звинувачень, без спроб щось повернути чи склеїти розбите. Він розповів, що теж почав відвідувати психолога – намагався зрозуміти, де його відповідальність, де його помилки, як він міг бути таким неуважним до мого стану, як його власні стреси та втома впливали на його поведінку. Це було несподівано, і десь глибоко в душі я відчула повагу до його рішення, до його готовності теж працювати над собою.

Чи будемо ми колись разом? Я не знала відповіді. І, що найдивніше, ця невідомість більше не лякала мене так, як раніше. Шрам на серці залишився, і він ще довго нитиме на зміну погоди у моїй душі. Ілюзії розбилися, і їхні осколки іноді боляче ранили, нагадуючи про минуле. Але крізь ці рани пробивалося щось нове – крихке, але справжнє. Це було повільне, важке повернення до себе. До тієї Анни, яка не потребує ідеального чоловіка, щоб відчувати себе цінною. До тієї, яка вчиться розрізняти реальність і тіні власних страхів, вчиться довіряти собі і світу.

Я знову почала малювати. Мої акварелі все ще були часом сумними, сповненими осінніх барв, але в них з'явилося більше повітря, більше світла, більше життя. Я малювала не для когось, не для схвалення – я малювала для себе, виливаючи на папір свої почуття, свої думки, свої маленькі відкриття. І це було, мабуть, найважливішим кроком на шляху до тієї невідомості, що чекала попереду. Невідомості, яка тепер здавалася не прірвою, а просто ще не написаною сторінкою мого життя. І я знала, що цього разу я напишу її сама. Своїми власними, справжніми кольорами.