Брати Капранови - Забудь-річка

Троє молодих людей завдяки гримасі долі потрапляють на війну під одним іменем — Степан Шагута. Комсомолець воює у дивізії «Галичина», син офіцера УНР — у Червоній армії, а польський жовнір — в УПА.
Багато років по тому випадково зустрічаються двоє їхніх нащадків і між ними спалахує кохання. Герої ведуть родинне історичне розслідування трьох доль, які переплуталися і стали фактично однією потрійною долею — долею українця у Другій світовій війні.
Назва роману походить від старого язичницького символу — Забудь-річки, що розділяє світ живих та світ мертвих. Саме така Забудь-річка протікає між поколіннями у кожній українській родині.
ISBN 978-966-8659-77-5
© Нора-Друк, 2016

Брати Капранови

Забудь-річка

* * *

Кедь ми прийшла карта нароковац

Став я свого неня дошиковац:

«Неню ж ти мій, неню, вчинь ми таку волю,

Йди за мене служить на ту войну».

Українська народна пісня

Під колесом раптом щось голосно бахнуло. Глухий удар струснув корпус машини, і одразу за ним другий, мовби першого було недосить. Кермо різко потягло праворуч.

Хай йому чорт!

Уляна втискала гальма поступово, як вчив інструктор. Настя на задньому сидінні запитала сонним голосом:

— Ой, мамо, що це?

— Нічого страшного, — збрехала Уляна. — Зараз подивлюся.

Вона обережно з’їхала на узбіччя, сповнена поганих передчуттів. Оце було повертатися до хати за забутою сумочкою. Мама, неначе у дитинстві, одразу заквоктала: треба подивитися у дзеркало, щоб у дорозі не трапилося чогось, і вона, доросла жінка, навіть зазирнула до нього мимохідь, хоч вголос і заперечила: «Ну що ти, мамо, справді!». Ще зі школи, коли забуде щось, мама завжди примушувала заглядати у дзеркало, щоб підманути долю — буцімто повернулася, щоб поправити зачіску чи щось таке. Уляна не могла зараз згадати, чи спрацьовував цей нехитрий трюк у дитинстві, та й які тоді могли статися неприємності? Хіба трійку отримаєш з контрольної.

Але зараз домашній мамин спосіб не допоміг. Щось таки сталося. Уляна дисципліновано заглушила двигун, затягла ручник, і тільки потім відстебнулася від крісла та вийшла на дорогу, озирнувшись про всяк випадок через плече. Ну просто зразковий водій. Але навіть зразкові водії не застраховані від дорожніх пригод, навчав інструктор, і він, зараза, мав рацію.

Сутінки тільки-но впали на землю, тому за ліхтариком можна було не лізти, ба й без ліхтарика було видно, що колесо пробите — машина характерно перехнябилася на один бік. Але тільки коли обійшла машину, Уляна зрозуміла, що все значно гірше, ніж могло бути. Бо пробитими виявилися два колеса — переднє і заднє. Дуетом.

Ну що ж це таке, справді?!

А все мама з її вічним: «Оце ще покладу тобі баночку домашнього, де ти в Києві таке знайдеш, і Настуні оце ж напекла, і оце в мене тут лежало, так мені вже не потрібно, а оце ще забула з минулого разу, і хрещена передала, а дитині на дорогу поїсти…». Планувала ж виїхати так, щоб по світлому дістатися траси Одеса — Київ, ну а в результаті оцих маминих ритуальних танців затрималася, забембалася, забулася свою сумочку, повернулася, ось і маєш. Хоч дивися у дзеркало, а хоч ні.

Уляна присіла біля пробитих коліс, неначе могла чимось зарадити. Гума не подавала ознак життя, і бідолашна машина лежала, привалившись поріжками до землі. Тьху ти!

А все так добре починалося!

Торік зібралася з силами та грошима на машину — хай не новий, але цілком пристойний «Ланос». Пішла на курси, отримала права, всю зиму прокаталася без жодної пригоди — хоч були і сніг, і ожеледиця. Тому, власне, й ризикнула поїхати додому на Проводи самостійно, щоб не труситися в маршрутках, а головне — Настуню не мордувати. Бо погодьтеся — одне діло їхати у власній машині, а зовсім інше — на завжди незручному сидінні автобуса. Звісно, коли йдеться про поїздку на сто кілометрів, це не так помітно, а коли на п’ятсот, з дитиною… Отож.

На трасі не гнала, у ризиковані обгони не лізла, зупинялася за потребою, а також попити кави — і все одно доїхала менш, ніж за сім годин. Тобто швидше і комфортніше, ніж автобусом. Дорожче, звісно, та якщо взяти до уваги пересадки — адже з Києва до Очакова прямих рейсів ще не запустили — а також можливість завантажити до багажника все, що хочеш, і не перти сумки в руках, як базарна торгівка, а просто застромити ключик у багажник — чик! Забирайте гостинці. Ну й урешті, не дарма ж на роботі сидиш до ночі — щось заробляєш, принаймні на бензин має вистачати зарплатні юриста у престижній компанії.

Уляна озирнулася навкруги — степ без жодного вогника. У повітрі — суміш вихлопу, куряви та весняних трав. Колись ця дорога ішла через Голованівськ, де є шиномонтаж, і кава з водичкою на кожному кроці. А потім збудували далеку об’їзну на радість невідомо кому — бо люди у депресивному Голованівську втратили мізерний заробіток на придорожній торгівлі, та й водіям у разі чого невідомо де шукати допомоги. У разі чого? Ну, наприклад, того, що проб’єш одразу два колеса.

Хоча навіть якщо пробити одне, навряд чи самотня жінка впорається із цим. Звісно, є запаска, і навіть домкрат десь має бути, але уявити, що вона зі своїми п’ятдесятьма кілограмами героїчно піднімає машину, відкручує болти великим сірим ключем… Бр-р-р-р. А з іншого боку, якщо навіть гіпотетично припустити, що одне колесо можна замінити на запасне, то що робити з другим? Ця задача була далеко за межами скромних Уляниних знань в автомобільній царині.

Добре в Європі — там, кажуть, на кожному кроці автосервіси і телефончики для виклику вмілих дядьків у чистих комбінезонах. І страхування. І, врешті-решт, дороги, на яких не пробивають по два колеса одночасно!

Хто не курить і не п’є, і не матюкається, той юристом не стає, хай не намагається — попри цю прописну істину Уляна не вміла лаятися. Мабуть, тут знову винною була мама та її виховання. Отже зняття стресу за допомогою лайки виключалося.  Звісно, самотній жінці в степу під Голованівськом на машині без двох коліс личило б розплакатися, однак Уляна не застосовувала і цього всепомічного жіночого антидепресанту. Бо жила сама, дочку виховувала сама, заробляла сама, голіруч билася з цим світом за життя теж сама, отже не мала для кого плакати, а крім того була юристом і знала: сльози не можуть слугувати доказом у суді.

Але що ж робити, коли немає що робити?

Уляна повільно видобула телефон, розмірковуючи, кого б набрати. Маму? Не дай Боже. Це — квоктання і сльози на півгодини, а настрій і без того паскудний. Офіс? Ще рано. От коли вже точно зрозуміє, що ночуватиме у степу, можна буде послати шефу есемеску, мовляв, затримуюся через форс-мажор і прошу вихідного. Добре хоч Пасха цього року пізня, і тому немає перспективи замерзнути, добре, що бензину півбака і в разі чого можна ввімкнути пічку, і добре, що мама наклала з собою їжі та компотів — буде чим годувати Настуньку. Тобто у житті все-таки існує позитив, правду пишуть у дамських журналах.

Тим часом задні двері машини розчинилися,