Анолі Айзенхарт - Завіса ілюзій, Анолі Айзенхарт

Глава 6

Думки про те, що джерелом її страждань міг бути не Максим, а власна спотворена реальність, не давали Анні спокою. Вони були як нав'язлива мелодія, від якої неможливо позбутися, що крутиться в голові з ранку до вечора, заважаючи зосередитися на будь-чому іншому. Сон був неспокійним, уривчастим, сповненим дивних, тривожних образів. Вона розуміла, що так довго тривати не може. Потрібно було щось робити, якось розставити крапки над "і", інакше ця невизначеність просто з'їсть її зсередини.

Вона вирішила, що має поговорити з ним. Не для того, щоб повернутися – ця думка поки що здавалася неможливою і лякаючою, ніби стрибок у крижану воду. А для того, щоб… щоб зрозуміти. Або хоча б спробувати. Подивитися йому в очі, почути його голос, його версію подій, і спробувати відчути, де правда, а де її власні домисли.

Світлана не схвалила її рішення, коли Анна поділилася з нею своїми намірами. "Ти впевнена, що готова до цього? – запитала вона обережно, відкладаючи свою роботу над новим дизайнерським проектом. – А що, як він знову почне на тебе тиснути? А що, як ти не витримаєш, знову повіриш йому, і все почнеться спочатку?" В її голосі відчувалося щире хвилювання за подругу.

"Я не знаю, – чесно відповіла Анна, нервово перебираючи бахрому на Світланиному пледі. – Але я маю спробувати. Я маю почути його. Інакше я ніколи не зможу рухатися далі, цей тягар так і висітиме на мені. Я просто хочу… ясності. Хоч якоїсь".

Вона написала Максиму. Коротке, стримане повідомлення: "Максиме, нам треба поговорити. Чи можемо ми зустрітися?" Вона довго вагалася, перш ніж натиснути "відправити", серце калатало, долоні спітніли. Він відповів майже одразу, що здивувало її: "Так, Аню. Я теж так думаю. Де і коли тобі зручно?". Жодних зайвих питань, жодних докорів чи благань. Лише ділова конкретика. Це було так не схоже на того Максима, якого вона собі уявляла останнім часом.

Зустріч була призначена на наступний день, у тихій, малолюдній кав'ярні в центрі міста, куди вони колись заходили на початку своїх стосунків. Цю ніч Анна майже не спала, прокручуючи в голові можливі сценарії розмови. Вона готувала аргументи, намагалася передбачити його реакцію, репетирувала свої фрази, щоб вони звучали твердо і впевнено. Але коли вона увійшла до кав'ярні і побачила його за столиком біля вікна, всі заготовлені слова раптом вилетіли з голови, залишивши по собі лише порожнечу і тривожне очікування.

Максим виглядав… втомленим. Старшим, ніж вона його пам'ятала. Під очима залягли темні кола, на скронях пробивалася сивина, якої раніше, здається, не було. В його погляді, спрямованому кудись у вікно, не було ані гніву, ані зверхності, ані тієї холодної розважливості, яку вона так боялася. Лише глибокий, безмежний смуток і якась приречена розгубленість. Він підвівся, коли вона підійшла. Невпевнено, майже боязко посміхнувся. "Привіт, Аню". Його голос був тихим, трохи хрипким. "Привіт".

Перші хвилини розмови були напруженими, незграбними. Офіціантка принесла їм каву, і вони мовчки помішували цукор, не дивлячись одне на одного. Вони говорили про погоду, про якісь дрібниці, про те, як змінилося місто за останній час. А потім Анна, зібравши всю свою волю в кулак, наважилася. "Максиме, я… я хотіла поговорити про нас. Про те, чому я пішла". Він кивнув, повільно відставляючи чашку. "Я слухаю. Я готовий вислухати все, що ти скажеш".

І Анна почала говорити. Вона розповідала про свої відчуття, про те, як їй було важко, як вона відчувала себе пригніченою, контрольованою, знеціненою. Вона намагалася говорити спокійно, без звинувачень, без істерики, просто констатуючи свої переживання, свої інтерпретації його слів та вчинків. Згадувала конкретні ситуації, які її ранили, які накопичувалися, як снігова куля, поки не змусили її тікати. Максим слухав мовчки, не перебиваючи, лише іноді його брови ледь помітно здригалися або він стискав губи. Його обличчя було непроникним, і Анна не могла зрозуміти, що він відчуває – гнів, образу, байдужість? Коли вона закінчила, виснажена цією сповіддю, запала тиша. Довга, важка тиша, що тиснула на вуха.

А потім він заговорив. І його слова були зовсім не такими, яких вона очікувала, до яких готувалася. "Аню, – почав він тихо, і в його голосі відчувалося справжнє, непідробне здивування і біль. – Я… я навіть не уявляв, що ти все це так сприймала. Що ти так почувалася. Контроль? Господи, та я просто божеволів від хвилювання щоразу, коли ти не відповідала на дзвінки, особливо останнім часом, коли ти стала такою… відстороненою, замкненою. Я думав, з тобою щось трапилося, що тобі погано, а ти мовчиш. Я не знав, як достукатися до тебе".

"Знецінення твоїх захоплень? – він гірко посміхнувся. – Боже, Аню, та я просто не розумівся на твоїх акварелях, я далекий від мистецтва, ти ж знаєш. Але я завжди захоплювався твоєю здатністю бачити красу в простих речах, твоєю тонкою душею! Я запропонував фінанси, бо думав, це допоможе тобі почуватися впевненіше, незалежніше, якщо ти цього хотіла… Я думав, ти мрієш про якусь більш "солідну" самореалізацію, а я просто не вмію підтримати твої творчі пориви так, як тобі було б потрібно".

"А ті мої різкі слова… Мої поради щодо одягу чи поведінки… – він втомлено провів рукою по обличчю. – Так, я бував нестриманим, втомленим, іноді, мабуть, занадто категоричним. Я бачив, що ти віддаляєшся, замикаєшся в собі, і я не розумів, що роблю не так. Я думав, що це через мене, через мою роботу, через те, що я приділяю тобі недостатньо уваги. Я намагався… намагався якось достукатися, якось повернути ту близькість, що була між нами раніше. Мабуть, робив це дуже незграбно, неправильно".

Він дістав з кишені піджака складений аркуш паперу. Це був один з її акварельних малюнків – той самий осінній пейзаж, такий меланхолійний, який вона колись сховала, вирішивши, що він нікому не потрібен. "Я знайшов його, коли ти пішла, – сказав Максим. – Він лежав за шафою, припалий пилом. Я тоді… я довго дивився на нього. Він такий сумний, Аню. Як і твої очі останнім часом. Я справді не розумів, що відбувається. Я думав, ти мене розлюбила. Що я зробив щось таке, що вбило твої почуття".

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍