Анолі Айзенхарт - Завіса ілюзій, Анолі Айзенхарт

Чи будемо ми колись разом? Це питання все ще висіло в повітрі, але воно вже не краяло мені серце, не викликало паніки чи бажання сховатися. Ми навчилися розмовляти. По-справжньому. Чути одне одного, а не лише власні страхи чи образи.

Іноді ми могли годинами говорити по телефону, ділячись тим, що відбувається в наших життях, у наших душах, обговорюючи прочитані книжки чи переглянуті фільми, сперечаючись, сміючись. Це було дивно, ніби ми знайомилися заново, без ілюзій, без масок "ідеального чоловіка" та "ідеальної дружини", які ми так старанно носили раніше, намагаючись відповідати якимось вигаданим стандартам. Просто двоє людей, які колись любили одне одного, зробили багато помилок, завдали одне одному болю, але тепер, можливо, мали шанс на щось інше. Або не мали. Час покаже. І ця невідомість вже не лякала.

Шрам на серці залишився, і він, мабуть, ніколи не зникне остаточно. Він ще довго нитиме на зміну погоди у моїй душі, нагадуючи про минуле, про ту ціну, яку довелося заплатити за прозріння, за право бути собою. Ілюзії розбилися, і їхні осколки іноді боляче ранили, викликаючи раптові напади смутку чи самокритики, особливо в самотні вечори, коли за вікном йшов дощ, а в квартирі було надто тихо.

Але крізь ці рани, крізь ці тріщини, що вкрили мою душу, як павутиння, пробивалося щось нове – крихке, але таке справжнє, таке живе. Це було повільне, важке, але невпинне повернення до себе.

До тієї Анни, яка не потребує ідеального чоловіка, щоб відчувати себе цінною, яка вчиться любити і приймати себе такою, яка вона є – неідеальною, вразливою, іноді слабкою, але сильною у своїй здатності відчувати, співпереживати, прощати. До тієї, яка вчиться розрізняти реальність і тіні власних страхів, вчиться довіряти собі і світу, хоч це й досі важко, і старі патерни іноді намагаються взяти гору, нашіптуючи звичні тривожні думки.

Я знову почала малювати. Мої акварелі все ще були часом сумними, сповненими осінніх барв, які я так люблю, але в них з'явилося більше повітря, більше світла, більше життя. Я навіть наважилася показати кілька своїх робіт на невеликій виставці місцевих аматорів, яку організовувала Світлана у своєму арт-просторі. І, на мій подив, кілька картин купили.

Це були невеликі гроші, але справа була не в них. Справа була у відчутті, що те, що я роблю, може бути комусь потрібне, може викликати емоції, може торкнутися чиєїсь душі. Це було неймовірне відчуття, яке надавало крила.

Я знайшла нову роботу – перекладачем у невеликому видавництві, що спеціалізувалося на сучасній європейській прозі. Робота була цікавою, хоч і не завжди легкою, але я відчувала, що роблю щось справді своє, що мені подобається, що має сенс. Я познайомилася з новими людьми, цікавими, творчими, відкритими. Почала потроху виходити в світ, не боячись кожної тіні, кожного косого погляду, не аналізуючи кожне слово, сказане на мою адресу.

Навіть відновила спілкування з Оленкою та Ірою – тепер я могла спокійно слухати їхні розповіді, не приміряючи їхні проблеми на себе і не відчуваючи заздрості чи зверхності. Я просто слухала, співчувала, іноді давала поради, якщо просили, але головне – я залишалася собою, не намагаючись нікому сподобатися чи відповідати чиїмось очікуванням.

Світлана залишалася моїм надійним другом, моєю опорою, моїм "рятувальним колом" у найважчі моменти. Ми часто зустрічалися, сміялися до сліз, ділилися новинами, обговорювали книжки та чоловіків (тепер вже з гумором і без зайвої драматизації). Вона щиро раділа кожному моєму маленькому успіху, кожному кроку на шляху до себе, і її віра в мене іноді була сильнішою за мою власну.

Сьогодні ввечері я мала зустрітися з Максимом. Він запропонував просто погуляти парком, без жодних очікувань, без спроб щось вирішити чи повернути. Просто поговорити, подихати свіжим весняним повітрям, подивитися, як розквітають каштани. Я погодилася.

Вперше за довгий час я відчувала не страх перед цією зустріччю, не напругу, не бажання щось довести чи захиститися, а… спокійну цікавість. Цікавість до нього – такого, яким він є насправді, з його перевагами та недоліками, з його власним шляхом самопізнання. І цікавість до себе – до тієї нової Анни, яка повільно, але впевнено народжувалася з уламків минулого, ніби фенікс з попелу, розправляючи свої ще не зовсім зміцнілі крила.

Чи є у нас майбутнє? Я не знала. І ця невідомість більше не лякала мене. Можливо, ми зможемо побудувати щось нове, на руїнах старих ілюзій – щось більш чесне, більш зріле, засноване на взаємній повазі та розумінні, на вмінні чути і говорити. А можливо, наші шляхи остаточно розійдуться, і кожен піде своєю дорогою, збагачений цим непростим, але таким важливим досвідом, який назавжди змінив нас обох.

Але я знала одне: я більше не боялася. Я більше не шукала "кам'яну стіну" в іншій людині, бо потроху вчилася будувати цю стіну всередині себе – стіну самоповаги, самоцінності, любові до себе. Стіну, яку вже ніхто не зможе так легко зруйнувати.

Я подивилася на свої руки – на них були ледь помітні сліди від акварельних фарб, які я так і не змила після ранкового малювання – сьогодні я малювала перші весняні квіти, такі ніжні і водночас такі сильні, що пробиваються крізь землю після довгої зими. Я посміхнулася.

Це були мої кольори. І я нарешті була готова малювати ними своє життя сама. Яким би воно не було. З усіма його відтінками – і світлими, і темними, і яскравими, і пастельними. Але головне – своїми. Тими, які обиратиму я сама.

Кінець