Анолі Айзенхарт - Завіса ілюзій, Анолі Айзенхарт

Епілог

Минуло два роки. Два роки, що промайнули, як один довгий, насичений, іноді сонячний, іноді грозовий день, і водночас тягнулися, як вічність. Цей час був наповнений маленькими, майже непомітними кроками, спотиканнями, падіннями, болісними підйомами та щоденною, копіткою, майже ювелірною працею над собою, над відбудовою власної душі з тих уламків, що залишилися після шторму.

Сьогодні субота, кінець травня, і сонце, на диво щедре для цьогорічної затяжної київської весни, заливає мою маленьку, але тепер таку рідну, таку "мою" орендовану квартирку на тихій, зеленій вуличці старого Подолу.

Я сиджу біля відчиненого навстіж вікна, з якого доноситься дитячий сміх та далекий, ледь вловимий гул міста. На підвіконні пишно цвіте посаджена мною минулого року герань – така сама, як колись у бабусі на селі, її терпкий, трохи гіркуватий аромат змішується з запахом свіжозвареної кави з молоком. Я п'ю її повільно, насолоджуючись кожним ковтком, і дивлюся на зелене подвір'я. Там, на дитячому майданчику метушаться діти, а під старим, розлогим каштаном, що вже відцвів своїми білими, схожими на свічки, суцвіттями, двоє літніх чоловіків, моїх сусідів, захоплено грають у шахи, жваво коментуючи кожен хід і час від часу поглядаючи на годинник.

Тиша тут інша, ніж у Світлани, де я знайшла свій перший, такий необхідний прихисток. І зовсім не схожа на ту гнітючу, напружену, майже вакуумну тишу, що панувала в нашому з Максимом домі, де кожен звук, кожен шерех здавався передвісником бурі, де я боялася голосно дихати.

Ця тиша не тисне, не викликає панічної тривоги. Це тиша, наповнена моїми думками, моїми несміливими, але вже більш чіткими планами на майбутнє. Наповнена моїми щотижневими розмовами з психотерапевтом – тепер уже не такими частими, як раніше, не такими гостро необхідними, але все ще потрібними, як своєрідна "гігієна душі", як можливість подивитися на себе збоку, не занурюючись знову у вир самозвинувачень чи старих страхів.

Докторка Ірина, жінка з добрими, розуміючими очима, в яких світилася мудрість і безмежне терпіння, і спокійним, тихим голосом, який я навчилася чути навіть у моменти внутрішньої паніки чи сумнівів, не давала мені готових відповідей чи легких рішень. Вона терпляче допомагала мені самій розплутувати той клубок, що так довго душив мене зсередини, ниточку за ниточкою, обережно, без поспіху, ніби розплутувала тонку, коштовну пряжу.

Ми говорили про моє дитинство, про мої стосунки з батьками – люблячими, але такими вимогливими, особливо мама, яка завжди хотіла, щоб я була "ідеальною донькою", "успішною жінкою", "ідеальною дружиною". І я так старалася відповідати цим очікуванням, що зовсім забула, а чого ж хочу я сама.

Говорили про той перший, болісний досвід стосунків, який трапився зі мною ще в юності, і який я так старанно намагалася забути, витіснити зі свідомості. Але він, як виявилося, залишив глибокий, майже невидимий шрам і продовжував керувати моїми страхами та проекціями, ніби невидимий ляльковод, смикаючи за ниточки моєї невпевненості та потреби в любові.

Я плакала, багато плакала на тих сеансах. Злилася на себе, на батьків, на того першого хлопця, на Максима, на весь світ за свою наївність, за свою сліпоту. Я заперечувала, виправдовувалася, знову поверталася до старих образ і звичних моделей поведінки. Але поступово, дуже повільно, крок за кроком, я вчилася розуміти себе, свої реакції, свої механізми захисту, свою схильність до ідеалізації та подальшого неминучого розчарування.

Говорили ми й про Максима. Багато. Дуже багато. Про те, як моє минуле, мої страхи, моя хронічна невпевненість у собі, моє підсвідоме очікування болю вплинули на моє сприйняття його слів та вчинків. Про те, як я, боячись бути покинутою чи знеціненою, сама несвідомо провокувала ситуації, які потім підтверджували мої найгірші очікування, створюючи самоздійснювані пророцтва, в яких я була вічною жертвою.

Це було найважче – визнати свою власну роль у тому, що сталося. Не звинуватити себе у всьому, ні, докторка Ірина завжди наголошувала, що у стосунках відповідальність завжди на двох, і що Максим, безумовно, теж мав свої "сліпі плями", свої невміння, свою частку відповідальності за непорозуміння. Але саме побачити свою частину, свою активну, хоч і неусвідомлену, роль у створенні тієї спотвореної реальності, тієї прірви непорозуміння, що виросла між нами, – це було болісно, як хірургічна операція без наркозу.

З Максимом ми бачилися ще кілька разів після тієї розмови в кав'ярні, яка перевернула мій світ і змусила подивитися на все під іншим кутом. Це були короткі, обережні зустрічі, спочатку напружені, сповнені недомовленості, незручного мовчання, коли ми обоє боялися сказати щось зайве, щось, що могло б знову поранити. Потім – все більш спокійні, більш відкриті.

Він розповів, що теж почав відвідувати психолога. Що це було непростим рішенням для нього, "такого сильного і впевненого в собі чоловіка", як він сам іронічно зауважив. Казав, що це допомогло йому зрозуміти багато чого про себе, про свої реакції, про те, як його власні стреси та втома на роботі, його невміння говорити про почуття (бо "справжні чоловіки не скаржаться"), його звичка все контролювати (не тільки мене, а й усе навколо, бо він боявся хаосу та непередбачуваності) впливали на його поведінку, роблячи його іноді різким, неуважним, замкненим. Він ніколи не просив мене повернутися прямо, але в його погляді, який я тепер вчилася читати по-новому, без призми своїх страхів, я бачила і біль, і надію, і якусь нову, раніше не властиву йому, м'якість, вразливість. Він теж вчився бути іншим, вчився чути не лише себе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍