Alina Pero - Вогонь у серці , Alina Pero

Іван

Я прокинувся від відчуття, що все тіло ніби хтось переїхав важким катком. Голова гуділа, в роті було сухо, а ліва нога відчувалася як чужа.

Навколо метушилися люди – лікарі, медсестри. Хтось промовив моє ім’я, але я не встиг відповісти – знову провалився в темряву.

Коли вдруге відкрив очі, кімната була тихою. Батько сидів поруч, схрестивши руки на грудях, а біля ліжка стояв лікар.

— Ти нарешті очуняв, — батько подивився на мене суворо, але в його голосі вчувалося полегшення.

Я спробував піднятись, але біль пронизав все тіло.

— Обережно, — попередив лікар. — У тебе струс мозку, перелом лівої ноги, кілька ран і синяків. Але ти справжній везунчик – могло бути значно гірше.

— Як там пожежа? — видушив я.

— Будинок згорів майже повністю, — сказав батько. — Але людей всередині не було.

Я видихнув.

— Відпочивай, — лікар перевірив показники на моніторі. — Завтра зранку проведемо ще кілька обстежень.

Я заплющив очі. Це був не той вихідний, на який я розраховував.

---

— Отже, Іване, ще кілька обстежень показали, що ти й справді щасливчик. — Лікар зсунув окуляри на перенісся, поглядаючи на мене. — Але твоєму організму потрібен час на відновлення.

Я мовчав, бо вже передчував щось неприємне.

— В лікарні ти пробудеш ще п’ять днів. Далі продовжиш лікування вдома, але мінімум місяць активних навантажень — жодних.

Я стиснув щелепи й тихо пробурмотів:

— Бляха...

Батько лише скептично хмикнув, а лікар удав, що не почув.

— Твої рани ще свіжі, перев’язки потрібно робити щодня, а перелом ноги — це серйозно. Хоч він і без зміщення, але ти мусиш берегти її. Мазі, спокій.

— Та яке, до біса, спокій?! — я різко випрямився, але одразу скривився від болю.

— Саме таке. — Лікар був непохитний. — Інакше ризикуєш ускладненнями.

Я стиснув кулаки. Місяць без руху. Місяць залежати від когось.

П’ять днів у лікарні

Кожен день здавався випробуванням.

— Іване, піднімай сорочку, будемо обробляти рани, — медсестра заходила двічі на день, змушуючи мене терпіти пекучий біль від антисептиків.

Крапельниці, уколи, ліки, перевірки рефлексів.

Після перев’язок я лежав і дивився в стелю, нервово стискаючи кулак.

Я не звик бути безпорадним. Я звик діяти, рухатися.

Спочатку я ще тримався, але на третій день мене почало нереально дратувати абсолютно все.

Їжа — несмачна.

Палата — тісна.

Медсестри — надто галасливі.

Батько, який приходив щодня, намагався розговорити мене, але я просто мовчки слухав його й кивав.

Тільки коли він згадав про маму, я трохи пом’якшав.

— Вона б сказала, що ти такий же впертий, як я, — батько втомлено потер обличчя. — І що тобі треба не бурчати, а відпочивати.

Я стиснув губи.

На п’ятий день лікар нарешті з’явився з паперами.

— Час виписуватись. Але ще раз наголошую: тобі потрібен догляд. Перев’язки, контроль за станом ноги, мінімум навантажень. Ти ж розумієш?

— Розумію, — буркнув я.

— Добре. Тобі потрібен хтось, хто буде допомагати з обробкою ран. Саму тобі буде важко. Є хтось, кому можеш довірити це?

Я піджав губи. Про допомогу я якось не подумав.

— Розберуся, — сказав нарешті.

Лікар зітхнув, підписав виписку і поплескав мене по плечу.

— Не перегинай палицю, Іване. Інакше повернешся сюди надовго.

Я скрипнув зубами й почав повільно збиратися.

Попереду був довгий місяць безвиході.