Alina Pero - Вогонь у серці , Alina Pero

Іван

Після добового чергування в частині я мріяв тільки про одне – душ, їжу та ліжко. Увійшовши до квартири, я кинув сумку в куток, скинув футболку та рушив до ванної.

Але щойно ступив на плитку, як відчув під ногами щось... мокре.

Я перевів погляд униз. Підлога блищала від води, що сочилася просто зі стелі.

– Бляха... – простогнав я, коли на мене впала ще одна крапля.

Вода швидко поширювалася по ванній, затікаючи під пральну машину. Судячи з усього, мій сусід зверху вирішив розводити в себе ставок.

Я рвучко натягнув футболку, схопив ключі та, грюкнувши дверима, помчав сходами вгору.

Коли я вдарив у двері сусідньої квартири, почувся легкий зойк.

Двері прочинилися – і переді мною постала вона.

Дівчина, метр шістдесят з чимось, з розкуйовдженим кучерявим волоссям і широко розплющеними карими очима. Вона виглядала, ніби її щойно спіймали на місці злочину.

– Е-е-е… Привіт? – невпевнено промовила вона.

– Привіт? – я зітхнув, витираючи мокре чоло. – Може, поясниш, якого біса в мене у ванній потоп?

Вона кліпнула.

– Ой… Ви про це?

Вона відступила, даючи мені можливість зазирнути всередину. На підлозі її квартири стояло відро з водою, навколо – калюжі, а пральна машина, схоже, працювала в якомусь апокаліптичному режимі.

– У мене було невеличке... нещастя, – пробурмотіла вона, нервово склавши руки на грудях.

– Невеличке? – я глянув на її залитий водою коридор. – Якби це був "Титанік", я б зараз уже тонув.

– Справедливо, – вона криво всміхнулася. – Слухайте, я зараз усе приберу, чесно! Просто ця машина... вона мене ненавидить.

Я провів долонею по обличчю, зітхнувши.

– Гаразд. Спочатку перекрий воду. Потім – розповіси, як це сталося.

– Добре, капітане, – вона віддала мені честь і поспішила до ванної.

Я втупився їй услід.

Щось мені підказувало, що життя у цьому будинку більше не буде спокійним.

Ніка

Переїзд – це завжди стрес. Але коли в перший же день ти влаштовуєш потоп, то це, мабуть, знак, що Всесвіт дає тобі ляпаса і натякає: «Дівчинко, тобі треба бути обережнішою».

Я всього лише хотіла випрати речі. Просто увімкнула пральну машину і відволіклася – поклала книги на полицю, розклала рушники... А потім почула підозрілий шум.

Спочатку це було тихе дзюрчання. Потім хлюпання. А коли я нарешті зазирнула у ванну, звідти вже не просто дзюрчало – там почався справжній прорив греблі!

– О господи! – я кинулася до машини, спробувала її вимкнути, але вона зловісно заблимала лампочками, немов комп’ютер, який от-от сам вирішить запустити ядерні ракети.

І от у цей момент у двері хтось гупнув.

Я підстрибнула від несподіванки й випустила з рук рушник. Серце закалатало в грудях. Це що, сусіди?! Уже прийшли сваритися? Ну, звісно.

Зітхнувши, я витерла мокрі руки і відчинила.

І ось тут мої думки зробили різкий маневр.

На порозі стояв ВІН.

Високий, з широкими плечима, русявий з короткою бородою, у футболці, яка ледь не тріщала на його грудях. Його очі пильно втупилися в мене, а мокре волосся свідчило, що потоп я влаштувала ще й комусь конкретному.

– Привіт? – я спробувала взяти ситуацію під контроль.

– Привіт? – його голос звучав хрипкувато, а погляд... ох, він явно не був у захваті. – Може, поясниш, якого біса в мене у ванній потоп?

Я кліпнула, намагаючись вигадати виправдання.

– Ой… Ви про це?

Я відступила, відкриваючи двері ширше. Може, якщо він побачить масштаби трагедії, то зрозуміє, що я й сама постраждала.

Його погляд ковзнув по калюжах на підлозі, відру з ганчірками і пральній машині, яка продовжувала жити своїм диявольським життям.

– У мене було невеличке... нещастя, – пробурмотіла я, складаючи руки на грудях.

Його брова піднялася.

– Невеличке? Якби це був "Титанік", я б зараз уже тонув.

Я скривилася. Ну, звучало логічно.

– Справедливо, – зізналася я. – Слухайте, я зараз усе приберу, чесно! Просто ця машина... вона мене ненавидить.

Він потер обличчя рукою, ніби борючись із бажанням мене придушити.

– Гаразд. Спочатку перекрий воду. Потім – розповіси, як це сталося.

Я кивнула, віддала йому жартівливу честь і побігла до ванної.

І поки я боролася з вентилем, у голові крутилася тільки одна думка: Ой, здається, тепер мене запам’ятають у цьому будинку назавжди...