Alina Pero - Вогонь у серці , Alina Pero

Іван

Ранок у пожежній частині завжди починався однаково: перевірка спорядження, техніки, короткий брифінг і традиційна кава.

— Ну що, красунчику, вихідні вдалися? — кинув Сергій, киваючи в мій бік.

Я відкинувся на спинку стільця й усміхнувся.

— Відпочив нормально. Спортзал, зустріч із вами, пиво…

— Таааак, я бачив, як ти відпочивав, — втрутився Матвій, скосивши на мене хитрий погляд. — Ти ці вихідні не тільки штангу тягав, а ще й поглядом одну цікаву сусідку шукав.

Я тільки скрутив губи.

— Не вигадуй, нічого я не шукав.

— Ага, а те, як ти втупився в двері під’їзду, ніби чекав, що вона вийде, то так, просто стояв? — Матвій хитро підморгнув.

— Йди до біса, — я хмикнув і ковтнув кави.

— Чекайте, яка ще сусідка? — втрутився Юра.

— Ооо, неважливо, — я махнув рукою. — Просто одна… ем, дівчина, яка любить плутати поверхи.

— Івану пощастило, — загиготів Сергій. — Йому п’яні дівчата самі в руки падають.

Я закотив очі, але посмішка сама проступила на обличчі.

— Гаразд, розслабтесь, чоловіки. Сьогодні чергування, давайте краще про те, хто буде мити пожежну машину, — перевів тему Юра.

— Не я! — хором відповіли всі.

Гучний сміх пролунав у депо.

Але довго жартувати не довелося — через кілька годин прийшов виклик.

— Горить двоповерховий будинок на околиці міста. Можливо, є люди всередині, — голос диспетчера змусив нас миттєво мобілізуватися.

Я за секунду опинився біля спорядження. Руки самі зав’язували шнурки на важких черевиках, перевіряли кисневий балон. Серце гупало в грудях, як завжди перед виїздом.

— Поїхали, хлопці, працюємо швидко, — скомандував я, застібаючи шолом.

Двері пожежної машини зачинилися, і ми вирушили в ніч, де нас чекало полум'я.

Пожежна машина летіла по нічних вулицях, розсікаючи темряву миготінням червоно-синіх вогнів. В салоні було тихо – кожен був зосереджений на майбутній роботі. Я поглянув на хлопців. Матвій стискав ремені безпеки, Юра з Сергієм мовчки перевіряли спорядження.

— Буде жорстко, — пробурмотів Матвій, не відриваючи погляду від дороги.

— Як завжди, — кинув я.

Диспетчер знову вийшов на зв’язок:

— Господарів не можуть знайти, сусіди кажуть, що могли бути всередині.

Я стиснув щелепи. Це означало одне – хтось міг залишитися в будинку, і в нас було обмежене вікно, щоб врятувати людей.

Під’їхали.

Полум’я вже охопило другий поверх. Темний дим зміївся в повітрі, а вогонь, наче живий, жадібно пожирав стіни.

— Розподіляємось! — скомандував я.

Сергій залишився біля машини, готуючи шланг для подачі води. Юра і Матвій взяли драбину, щоб перевірити другий поверх. Я з пожежним рукавом пішов через бічний вхід.

Всередині – справжнє пекло.

Густий дим різав очі, піт стікав по скронях. Я рухався вперед, уважно прислухаючись до будь-яких звуків.

— Є хто живий?! — крикнув у рацію.

Відповідь прийшла від Юри:

— Ми нагорі, перевіряємо кімнати!

І раптом — тріск.

Я встиг тільки звести погляд угору, перш ніж стеля обвалилася просто на мене.

Темрява. Тиша.