Олена Вал - Різдвяні історії, Олена Вал

Минуло два місяці

      Начальник Сергія,  Павло Андрійович, попередив його, що окупанти скоро почнуть вивозити родини працівників атомної станції до Росії. Вони своїми діями хочуть тримати у страху працівників та змушувати їх до своїх протиправних дій. Представники МАГАТЕ не змогли вплинути на окупантів. Тому Сергій прийняв рішення тікати разом з родиною з окупованого Енергодару.

      Сергій з Світланою та маленькою Марійкою покидали рідний Енергодар із важким серцем. Кожен їхній рух міг викликати підозру у російських військових. Вони вирішили сказати, що їдуть до батьків у село Василівка – це була єдина правдоподібна версія, яка могла не викликати питань.

     Вони виїхали рано-вранці, взявши лише найнеобхідніше. Окупанти вже розмістили численні блокпости на виїздах із міста, і кожен таїв у собі небезпеку. На першому ж пункті контролю їхню машину зупинили. Озброєні солдати змушували виходити, перевіряли документи, шукали будь-яку зачіпку. Один із них, з грубим акцентом, запитав Сергія:

— Куда путь держите?

— До батьків у Василівку, у нас маленька дитина, хочемо трохи перепочити від усього цього...

      Солдат прискіпливо вдивлявся в очі, ніби намагався вловити брехню, але, врешті, махнув рукою, дозволяючи проїхати далі.

     Та справжні випробування чекали попереду. В районі Василівки зібралася велика черга автомобілів, які чекали на дозвіл проїхати до Запоріжжя. Люди стояли під палючим сонцем, без жодних гарантій, що їх пропустять. Їх перевіряли на лояльність, шукали серед них «неблагонадійних». Деякі машини змушували повертатися назад, інші ж просто не рухалися з місця днями.

    Марійка плакала від спраги, втоми і страху, а Світлана намагалася її заспокоїти. Сергій бачив, як люди навколо непритомніли від спеки, як хтось благав окупантів про воду, їжу або хоча б тінь. Солдати ж розважалися тим, що обшукували автівки, викидали особисті речі людей просто на дорогу, ламали телефони або інші гаджети. Коли настала їхня черга, кілька чоловіків у камуфляжі підступили до машини.

— Вийшли все! Бегом! – різко кинув один із них.

     Сергій та Світлана слухняно виконали наказ. Військові перевертали сумки, розкривали коробки, трясли дитячий рюкзак, ніби там могло бути щось заборонене. Один із них узяв до рук улюблену іграшку Марійки – маленького зайчика, що був із нею ще з народження.

— Дай мені! – тихо прошепотіла дівчинка, простягаючи ручки до солдата.

     Той глянув на неї, а потім, єхидно усміхнувшись, кинув іграшку в пилюку. Марійка заплакала ще сильніше, а Світлана підхопила її на руки, щоб заспокоїти. Сергій розумів, що будь-яке слово протесту могло стати смертельним вироком для них усіх.

    Після семи днів виснажливого очікування їх нарешті пропустили. Здавалося, що вони нарешті вирвалися з пастки. Але коли вони рушили вперед разом з іншими машинами, перетнули так звану "сіру зону" вибухи розірвали тишу. Окупанти відкрили вогонь по колоні мирних людей. Паніка охопила всіх. Люди вистрибували з машин, ховалися в кювезах. Хтось кричав від болю, хтось молився, хтось намагався бігти вперед.

   Сергій міцно обіймав Світлану  та Марійку, притискаючи їх до землі. Лише коли стрілянина припинилася, він побачив, що його маленька донька поранена, а одну ніжку просто відрізало уламком снаряду. Навколо панував хаос: деякі машини палали, інші стояли розстріляні, мовчазними свідками жорстокості окупантів, а вся земля навкруги була просякнута кров'ю людей.

    Тим, кому вдалося вижити, довелося швидко виїжджати, не думаючи про втрати позаду. Сергій натиснув на газ і погнав вперед, до рідної української землі, до Запоріжжя, до надії...