Олена Вал - Різдвяні історії, Олена Вал

Розповідь 3 Марійка Розділ 1

      Марійка сховалася у мами на колінах, міцно стискаючи її руку. Вона здригалася від кожного гучного звуку, що долинав із вулиці. Марійці було лише 4 рочки, вона любила свою маму Світлану та тата Сергія. Марійка відвідувала садочок, де мала найліпшу подружку Міланку. І все було б  добре тільки російські війська розпочали свою спеціальну операцію, звільняючи її рідний Енергодар від нормального та спокійного життя.

— Мамочко, я боюся... — дівчинка захлипала, притискаючись до Світлани ще сильніше.

— Доню, все буде добре, я з тобою, — Світлана намагалася заспокоїти дитину, хоч сама ледь стримувала сльози.

    Знову вибух. Будинок здригнувся, і Марійка знову заплакала. Її батько, Сергій, працював на Запорізькій АЕС, і вони майже не бачили його останніми днями. Він приходив втомлений, але жодного разу не сказав, що не піде на роботу. Він знав, що там його місце .

      Кілька тижнів тому він став свідком страшного моменту: російські війська заходили на територію атомної станції. Озброєні люди в масках розміщували вибухівку прямо в приміщеннях, де ще вчора працювали його колеги.

— Ти б бачив, що вони роблять… — розповідав він колегам, стискаючи кулаки. — Вони перетворюють нашу станцію на військову базу. Це жах.

— І що нам тепер? — зітхнув один із працівників. — Кинути все?

— Ні, друже. Ми маємо працювати. Ми не можемо залишити станцію без контролю.

       І вони продовжували приходити. Кожен день. Хоча знали, що можуть не повернутися. Вони знали, що без них станція залишиться в небезпеці.

Сергій повернувся додому пізно вночі. Світлана зустріла його біля дверей.

— Ти живий… — вона обійняла його так міцно, ніби боялася відпустити.

— Я живий, рідна. Але я мушу знову йти завтра. Там хлопці… Ми не можемо залишити станцію.

Він опустився навпочіпки біля Марійки, яка, почувши його голос, миттю прокинулася.

— Татку! — вона кинулася до нього, хапаючи його за шию.

— Ти більше не йдеш туди, правда?

Сергій міцно обійняв доньку.

— Я мушу, доню. Але я  повернуся. Ти мені віриш?

— Вірю, таточку! - сказала Марійка.

Дівчинка захлипала, але обійняла його ще сильніше.

— Я буду чекати…

     З кожним днем вибухи ставали звичними. Але страх у маленькому сердечку Марійки не зникав. Світлана кожної ночі вкладала її спати, нашіптуючи колискову, намагаючись заглушити гуркіт війни за вікном. Вона знала: Сергій та його товариші тримаються, щоб їхні діти мали майбутнє. Щоб їхня донечка могла жити адже вибух на Запорізькій АЕС може мати фатальні наслідки, не лише для України...

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍