Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

5.2

***

― А мені здається, договорили, ― вперто задираю носа. Хоч голос хрипить від напруги та страху. А ще від того, що я так багато останнім часом думала про Темницького. Уявляла, як покажу йому, чого варта, як примушу змінити про себе думку. Хоч, здавалось, нафіга воно мені треба. І чому його клята думка так мені важлива. 

Його натиск вибиває всі думки з голови. І мій запал також. Мимоволі відчуваю, як починаю тремтіти. Він мовчки похитує головою.

― Ти втекла. А я не договорив. Це дуже неввічливо з твого боку.

Хоч дорікає, але в глибині очей блищить виклик та легка насмішка. Трохи знущальна, злегка єхидна. Але однозначно така, що не обіцяє нічого хорошого.

― Це була велика помилка! ― криво посміхнувшись, додає. 

Ковтаю сухим горлом. Відступаю до стіни, поки не впираюсь в неї лопатками. Куди ділась моя сміливість. Щось лячне мелькає в його погляді. Подібне я колись давно бачила у Стьопки в очах. На щастя цей погляд був звернений в той час не до мене.

“Просто величезна” ― луною звучить в голові. Але хіба я знала, що поцілувавши незнайомця встряну в таку халепу. Як тепер відкараскатись від людини, яка думає, що володіє усім світом.

― Вибач… те… ― похапцем додаю шанобливе закінчення. Наче цим намагаюсь дистанціюватись. Червонію, зрозумівши наскільки воно недоречне після нашого поцілунку. Після того, що трапилось згодом. Але хай хоч по стіні розмаже, а більше “тикати” не буду.

А він наступає. Стає майже впритул, спирається долонями в стіну по обидві сторони від моєї голови. Божечко, який же він високий! Моя душа, злякавшись, тікає в п’яти. 

― Тепер, як там тебе… ― хрипко шепоче маже на вухо. ― …Діано… ти мені винна. Хай буде м-м-м… послугу. Й будь певна, змушена будеш розплатитись сповна. 

Кусаю губи. Ну чого він до мене причепився. Через Стьопку, через той клятий поцілунок.

― Й-й-йаку послугу? ― заїкаюсь, нарешті наважившись запитати. Послуга, може й не все так страшно. Навіть трохи заспокоююсь. поки він мовчки оцінює мене. Наче знов рентгенівським поглядом визначає цінники на моєму одязі та взутті. Вирішує, чи достатньо знедоленою виглядаю?

А закінчивши з оглядом раптово видає:

― Гратимеш і далі мою наречену… До кінця. Раз з роллю дівчини перед Стьопою ти справилась чудово.

Губи здригаються в посмішці.

― Смішний жарт, ― пирхаю. 

― А я не жартую, ― підхоплює пасмо мого волосся, береться накручувати його на палець.

Вириваю його.

― Вам ніколи не говорили про особисті кордони. Мої ви нахабно порушуєте.

Наче й не чує, знову береться гратись з волоссям. Нахаба, яких світ не бачив.

― Ти… ― несподівано видає.

― Ти? ― ошелешено кліпаю. Навіть забуваю знов забрати волосся.

― Хочу знов чути від тебе звертання “ти”. Для нареченої так буде доречніше.

― Я не дала згоду, ― нагадую.

Трохи відхиляється, складає руки на грудях, переставши тиснути на мене. 

― Невдовзі даси, ― впевнено промовляє.

Насуплююсь.

― З чого така впевненість?

― З того, що я завжди знаю, кому що пропонувати, щоб не почути відмову.

Вітаю, мої хороші!

Хочу нагадати вам, якщо книга сподобалась, додавайте у бібліотеку та натискайте вподобайку. Ваші щирі відгуки та реакції неймовірно мене мотивують та надихають. А я творитиму для вас, скільки вистачатиме сил та радуватиму новими продами! 

З любов'ю, ваша Ванілька❤️❤️❤️

Мирної всім ночі, мирного всім дня! Тримаймось!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍