Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

5.3

***

Від останньої фрази стає трохи лячно. Чомусь вірю одразу, так і є. Він пропонує так, щоб не відмовилась. Звідкись знає усю мою ситуацію і висуне такі умови, що не можу сказати “ні”.

― То як? ― схиляє голову набік. На секунду здається, що знов перегородить вихід, але лишається на своєму місці. Я теж. Наче впечаталась в ту стіну. Зроблю крок уперед ― впаду.

― Ніби вам потрібна моя згода… ― бурчу з образою.

― Реально ні, ― навіть не думає викручуватись. ― Але хотілось би почути ствердну відповідь. Чисто для задоволення власного его.

― Тоді й мені хотілось би почути… ― перекривлюю. ― Те, від чого не відмовлюсь.

― А від чого ти не відмовишся? ― питанням на питання.

Важко дихаю. Хоч уже не нависає, але таке враження що давить, тисне прямо на грудну клітку, і я не в змозі зробити вдих.

― Не чесно! ― обурююсь.

― А хто обіцяв чесність? То які будуть побажання?

Соплю тихенько збираючись з думками.

― Квартиру, ― бовкаю. 

Бо навіть зараз не можу відкараскатись від думки, що ще стільки часу маю терпіти сусідку і її гостей. Попри те, що вчора дала їм відсіч, не тішу себе надією, що історія на цьому скінчилась. Впевнена, мені підготували добрячу каверзу.

― Окрему? Вибач, Кішка, але тоді тобі не грати доведеться мою наречену… ― гмикає, лукаво підморгуючи. 

Нахаба. Злюсь. Не контролюючи себе, стукає легенько кулаком у груди. 

― От як можна бути таким! ― говорю з відчаєм. Він навіть мого удару не помічає. ― Я не продаюсь!

Ловить мою руку, стискає у своїй.

― А я не купую. Пропоную угоду. Ти перед кількома людьми й моєю сім’єю граєш мою дівчину, наречену… ― несвідомо перебирає мої пальці. А я зрозуміти не можу, чому не висмикую долоню. Чому від таких неусвідомлених доторків шкірою біжать мурашки і щось солодко сіпається в грудях. ― Декілька зустрічей, сімейний обід, корпоратив. І отримуєш за це хорошу оплату.

― На скільки хорошу? ― хриплю. 

― Настільки? ― переплітає наші пальці. ― Наскільки вистачить твоєї гри. Як у тебе з акторськими здібностями?

Дихаю через силу. Оця його гра добряче так плутає думки.

― Мені здається, цим потрібно було цікавитись до, а не після пропозиції?

Посміхається кутиком рота.

― От такий я неправильний. То як?

― Не дуже. За звичай я аж занадто прямолінійна, ― зізнаюсь, відводячи погляд.

У цей момент несподівано лякаюсь. Брехати не можу, але ця моя прямолінійність. Мені й справді важко обманювати. Як же я зіграю? І поцілунки! Наречених цілують, чи не так?

Червонію як маківка. Поцілунки... У моїх снах ми вже це не один раз це робили, але то в снах. А насправді? І корпоратив…

― Я в тебе вірю, Кішко! ― несподівано клацає по носі.

Потираю кінчик.

― Чому кішка?

― Тому… ― лаконічно.

Я нарешті знаходжу в собі сили відібрати долоню. Стискаю її в кулак, ховаю за спину. Навіть не намагається затримати.

― Отже, ― дивиться прискіпливо. ― Я сьогодні ввечері заїду? 

― Заїдеш? ― насуплююсь. ― А для чого?

Долоня наче пульсує. Й тепло від його руки розходиться хвилями.

― Допомогти перевезти речі.

Кліпаю ошелешено. Щось мозок зовсім не варить.

― Речі?

Дивиться на мене, як на маленьке, нерозумне дитя. Наче питаю настільки очевидні речі, що їх не допетрав би лиш п'ятирічка.

― Ти моя наречена, ― схиляється до мене. ― Й житимеш зі мною. Я, як би тобі це покоректніше сказати, давно вийшов з того віку, коли за ручку тримаються.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍