Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

Розділ 5

Діана

Аж задихаюсь від образи. Ледь ворушитись можу. Якісь нещасні, оповиті рожевим туманом хвилини, думала, що він не такий. Що він інший. Коли так захистив. Підтримав. Несподівано, але так приємно, пригорнув до себе. 

Вперше я відчула себе захищеною. В безпеці. Стояла, наче язика проковтнувши, і навіть не зважала на розмову, прислухалась до відчуттів. До того, як правильно, як гармонійно відчувалась його рука на моєму плечі. І нутрощі збирались в тугий вузол, аж дихання спирало в грудях. Навіть перекошеного від злості Стьопчиного обличчя не бачила, опустивши очі й прикривши вії. 

Дивно, як могла на таке повестись. Виявилось, всі мажори на одне обличчя. Бач, що захотів за свою послугу, щоб відпрацювала. Хай тій Стьопиній Швабрі роботу пропонує. Їй, здається, підійде. А я пташка не горда, і в секондах повдягаюсь, і макаронами похарчуюсь. Як згадаю, з яким обличчям одяг мій обдивлявся, гидко стає.

Така зла, аж на себе не схожа. От питається, невже мене так вразила думка цього пришелепкуватого. Переконалась, що брати одне одного варті, розвернулась і пішла, гордо носа задерши. Тоді чому в очах пощипує, чому в душі таке розчарування? 

Не пам’ятаю, як до гуртожитків доходжу. Навіть на гостей в кімнаті уваги не звертаю. Мовчки обводжу похмурим поглядом компанію, що сидить за столом, криво посміхаюсь незнайомому хлопцеві, що бриньчить на гітарі. По доброму так посміхаюсь, з щирого серця. Я невинна, що при цьому в нього струна рветься. І бажання зібратись додому прокидається. Музикант немісцевий виявляється. 

Інші стійкіші. Лишаються. Але те, що на одного стало менше, моє самолюбство неймовірно тішить. Мовчки влаштовуюсь на своєму ліжку, лиш попереджаю усіх, що у дванадцять лягаю спати, тому гулянку до того часу варто звернути. Й стараюсь не помічати єхидні погляди та смішки. Слава навушникам і черговій контрольній, до якої потрібно підготуватись до завтра. Моя упертість вимагає реваншу, примушує зубрити все з неймовірною наполегливістю, попри гулянку в кімнаті. Я ще покажу тим Темницьким, для якої роботи придатна.

Очевидно, що, коли приходить пора, ніхто й не думає розходитись. Втім я не здивована. Але й терпіти таке більше не можу. А була ж Тася перші два курси такою милою, сумлінною. Поки з Владосіком своїм не зв’язалась. Що вона зі своїм життям робить, не моя справа. Моя справа, що її Владосік і його друзяки на моє життя впливають.

Рівно о дванадцятій я мовчки клацаю вимикач на стіні та занурюю кімнату в темряву.

― Ей, ти здуріла! ― реве білугою Владосік. ― І вмикає світло знов. 

Я так само мовчки підіймаюсь і знов вимикаю. Всі з зацікавленням спостерігають. Але не втручаються.

На третій раз, коли в кімнаті знов запановує темрява, і зі сторони ліжка сусідки чується скрип, похмуро кажу:

― Ще раз потягнешся до вимикача, пожалкуєш.

Скрип стихає. Замість нього єхидне:

― І що ти мені зробиш?

Та приглушене гиготіння.

А й справді, що я можу зробити? Не битись же з оравою напівтверезих придурків.

― Знайду що! ― гарчу. ― І ти пожалкуєш, от побачиш. Я дуже вигадлива, хитра і розумна. Можеш у Таськи спитати.

― Притрушена!

― І така буваю.

Чесно, не вірю, що спрацює. Але через пару секунд хтось починає в темряві тихо вовтузитись.

― Та ну її, Владос. Ходім до нас. Вона якась довбанута.

Як на мене, хай ким хоч мене вважають, аби виспатись дали.

Компанія розсмоктується. Правда розсмоктується з шумом. Кожен крок супроводжується то стуком, то дзвоном. Тому я, зітхнувши, все ж вмикаю світло, щоб вийшли всі живі й здорові, а наші меблі та посуд лишились цілі. 

― Ненормальна, ― кидає мені Таська наостанок. І теж виходить.  

А я вперше з полегшенням засинаю. І прокидаюсь не з будильником, а на пару хвилин раніше. Потягуюсь солодко ― виспалась. Тепер можна і в бій. 

Тасьчине ліжко застелене ― у Владюсіка певно лишилась, тому збираюсь я спокійно, не соромлячись, шумлю, і навіть легкий сніданок встигаю приготувати та з’їсти, щоправда, половину. Ну до чого ж приємно жити одній.

За заняттями та рутиною пів дня пролітає непомітно. Залишається лиш останній семінар на п’ятій парі, і можна відпочити. 

― Ді, зайдеш зі мною в деканат, ― на перерві раптово просить Макс. ― Мене просили довідку з роботи принести. 

Я невдоволено морщу носа. Але настрій дійсно гарний. Чому б ноги не розім'яти. 

― Ходім, чудо, ― пирхаю, підхоплюючи сумку. ― Але пригостиш мене кавою. Ок? І в кабінет заходити не буду.

― Домовились, ― куйовдить моє волосся. 

Дійсно купує каву і суворо, наче тато маленьку доцю, попереджає:

― Не йди нікуди!

― Угу, ― сьорбаю напій та притуляюсь спиною до стіни. ― Я звідси ні ногою, ― проводжаю поглядом трохи зіщулену фігуру друга, яка зникає за дверима деканату. 

Чекати доводиться довго. Кава кінчається. Стояти набридає. Берусь ходити по коридору від однієї стіни до іншої. Але невдовзі починає крутитись голова. Знову стаю біля стіни. 

Зрештою, двері таки прочиняються. Я вже було підбадьорившись, подаюсь уперед і застигаю. Замість того, щоб випустити зі своїх надр Макса, деканат являє народу, себто мені, диявола во плоті. 

Брат Степана лиш на секунду зависає, коли бачить мене. Я на жаль, на більше. Тому нахаба, різко подавшись до мене, міцно стискає моє плече та одним рухом утягує в темний куток біля ліфтів. 

― Це ж треба, яка зустріч, ― випускає мене, але перегороджує вихід в коридор. ― Ми, здається, не договорили...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍