Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

4.3

***

Неочікувано діалог починає забавляти. Й сама дівчина мені здається кумедною. 

Поки уважно її розглядаю: сором’язливий рум’янець, розтріпане волосся, вперту зморщечку між бровами, Кішка мовчить. Наче зважає, що сказати. Або терпляче очікує якихось слів від мене. Проте мені чомусь не хочеться говорити. Цікаво, що скаже вона. Наскільки сильно я зміг заінтригувати, й наскільки вона терпляча. 

Зрештою, прислів’я про кішку, яку згубила допитливість, підтверджується. Моя Кішка теж не с тих, хто довго терпить.

― То я маю тобі сказати “дякую”, що вже вдруге врятував мене від Стьопи? ― схиляє голову набік. В очах ні краплі тієї самої вище озвученої вдячності.

― Не завадило б, ― гмикаю. ― А чому вдруге?

Трохи знічено стріляє з-під вій.

― В кафе... ― і бачачи, що я не розумію, продовжує. ― Я тоді тебе поцілувала, щоб сховатись від Стьопки. Або позлити, ― знизує плечима. ― Дістали його підколки про сорок котів.

Брат у своєму репертуарі. У плані принижень, йому рівного не знайдеш. Завжди відшукає болюче місце і проїдеться по ньому катком.

― Дивно, чи не так? Пророкує тобі самотнє майбутнє, а ревнує до іншого.

― В цьому весь Стьопа, ― розводить руками.

І я не можу не погодитись. Братик в мене цілковита суміш протиріч, егоцентризму та невпевненості. 

― Тож… ― повільно промовляє, наче перевіряє мене, чи не зупиню. ― Дякую тобі. І… я піду… ― нерішуче відступає. ― До сесії готуватись треба. 

― Зачекай! ― наказую трохи голосніше ніж треба. 

Скидає голову, але завмирає. 

― У мене до тебе є пропозиція…

― Пропозиція? ― супиться. ― Яка?

Відсувається на крок, підозріло мружиться. Ох, вже ці обережні дівчатка. І як вона могла потрапити в лапи Стьопки? Видно, що дівчинка розумна, кмітлива. Але варто зізнатись, мій братик талановитий більше за міру. Певно таки знайшов підхід. 

Я так не вмію. Завжди йду напролом. Завжди відкрито, не в обхід. Інколи це завдає проблем. Здебільшого в дитинстві. Коли хоч убий, а хитрувати ніколи не міг. Правду казав, навіть якщо за це буде покарання.

― Ділова пропозиція, ― відразу стаю серйозним. Такі речі краще не обговорювати через смішки. ― Я ж бачу, ― прискіпливо оглядаю її. Тоненька стара курточка, стоптані кросівки, не зимові. Хоч і ніби брендові. З секонда, мабуть. ― Тобі потрібні гроші.

Ображено червоніє.

― Помиляєшся! Нічого мені не потрібно! ― гордовито задирає підборіддя.

― Ну ти чого? ― дивуюсь реакції. ― Як маленька. Ми ж дорослі люди. Я можу допомогти…

― Милостиню кинути жебрачці?

― Чому милостиню? Відпрацюєш!

― Ти здурів! ― аж задихається. ― Пішов на фіг! Спочатку один брат-ненормальний, тепер інший! Стьопка хоч про відносини, а ти! ― губи починають тремтіти. ― Я не така, запам’ятай! 

Аж біліє від злості. Я й слова вставити не можу. Гнівна тирада так і рветься з неї. Голос стає хрипким, наче від сліз.

― І не смій до мене наближатись! Ні ти, ні Стьопочка! Думаєте, раз маєте бабло в кишені, так усі інші не люди, хто менше заробляє? Думаєш, можеш ось так взяти будь-яку дівчинку з вулиці запропонувати їй, ― задихається, ледь вимовляє слово, соромиться в голос, я читаю по губах. ― Не буду я нею! Чув, Темницький?

Даю їй виговоритись. Все одно поки все до останнього слова не скаже, не заспокоїться. Лиш коли замовкає й важко переводить погляд, якомога спокійніше промовляю:

― Я не це мав на увазі, заспокойся! ― підіймаю руки.

Котячі очі гнівно примружуються.

― Йди в сад! ― фиркає, несподівано розвертається й кидається в арку між корпусами. По інерції роблю пару кроків за нею. Але спиняюсь. Я не хлопчик, щоб ось так ганятись. Та й Степан чекає, якщо якихось дурниць не натворив, поки мене нема. З нього станеться. 

Але ні, до вікна прилип, спостерігає. 

Все ж час зайнятись братом. А Кішка… Доведеться ще раз спробувати їй все пояснити. Спокійно пояснити. Чи плюнути б на цю затію та зайти дівчину більш зговірливу? Але чомусь хочеться саме цю. Та й трохи образливо, що вона такої думки про моє прізвище. Виплюнула “Темницький”, наче образу. Тепер діло принципу її переконати у зворотному. 

Вертаюсь в машину з рішучими намірами. 

― Що, гроза в раю? ― єхидничає Степан, як тільки сідаю за кермо.

― Замовкни! ― огризаюсь. 

― Моя Ді така! Вогонь баба! ― задоволено шкіриться.

― Сам ти баба. І вона не твоя. А моя. Чи буде моя, ― уже тихіше, собі під ніс. 

І це вже не тільки через моє бажання. А через спалах азарту, що помічаю в Степанових очах. Прекрасно вже вивчив, що такі спалахи означають. Кішку треба рятувати, і то швидко. Поки мій братик не взявся за своє.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍