Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

Бекир ударив. Краєм ока він побачив Правого, до якого нарешті підскочив Ніязі.

Близнюки почали втрачати форму. Руки, що виросли з ниток, витончилися і

стали кволими. Вони нарешті видихнулися й потребували возз’єднання.

— Саша Бідний сказав «Досить!», пташенята, — прохрипів очільник

акинджиїв і вдарив батогом об землю. Бекиру вчулося роздратування. — Ми ж

не хочемо зіпсувати гарненьке личко незміненого Бекира?

— Хай тебе забере джадал! — Лівий виплюнув у пил кривавий згусток. —

Хай прокляне Бог Спалахів! Ми ще побачимо твої кишки на Дереві Болю! І

вип’ємо суп із твоїх незмінених кісток! — кидав прокльонами Лівий, поки до

нього, щоб з’єднатися, підповз Правий.

«Наче це не я, а вони мені натовкли пику», — про себе усміхнувся Бекир.

Врізати улюбленим синам Саші Бідного, ще й на його очах — це вартує того, щоб бути захопленим у Дешті.

— Обшукайте їх, — наказав Саша.

— Ні! — відповів Бекир і відчув, як тонко й істерично прозвучав його

голос. — Я переміг у чесному бою. Усе моє має залишитися зі мною. Дешт

любить чесних. Це закон.

— Азіз-баба так каже, — пропищав Ніязі. Саша нагородив його уважним

поглядом, наче ось щойно зрозумів, що перед ним онук старійшини Ак-Шеїх.

— Закон Дешту, — несподівано підтримала хлопчиків Скіф’янка, яка

щойно під’їхала. Це була міцна темношкіра жінка, яка їздила не на тулпарі, а на

справжньому коні. Кінь, як і більшість тварин у Дешті, мав зовнішній скелет. На

плечі Скіф’янки бовтався лук. Її скроні були виголені, а потилицю прикрашав

кінський хвіст. Лоб і вилиці синіли від татуювання. Написи спускалися шиєю та

закінчувалися на пальцях. Лінії звивалися й не знаходили спокою, наче пущені

під шкіру змії. Ширилися чутки, що іноді ці тату могли передбачити майбутнє. У

руці жінка тримала руку щойно вбитого кхартала. Темні губи червоніли від

свіжої крові. Подейкували, що Скіф’янка зрадила царицю амазонок Гікію і

прибилася до зграї Саші Бідного. Рідко який чоловік зважувався з нею

сперечатися.

На мить повисла тиша. Було чутно сопіння тулпарів і відсапування

Близнюків.

— Добре, — прохрипів Саша Бідний. — Можеш обрати сам, що віддати

хлопцям. Вони чесно билися. Заслужили. — Саша витяг з-під сідла шмат

просякнутого потом тулпара м’яса й кинув Близнюкам. Вони у два рота

накинулися на подарунок. Їм ще довго доведеться відновлювати сили. — Це має

бути щось гідне.

— Віддай їм отруту ана-арахни, — прошепотів Ніязі, і Бекир подумки

прокляв його невтомний язик. Це найцінніше, що він мав.

— У вас є отрута ана-арахни? — Джин наче вперше зацікавився хлопцями.

Шейтан, який знову взявся за кістку, ледь не вдавився.

— Нехай буде отрута, — простогнав Правий, наче погодився прийняти

смердючу кесератку.

Бекир витяг із кишені пляшечку й кинув Близнюкам. Дві руки, що за мить

до того належали різним тілам, синхронно схопили трофей. Брати знову стали

одним цілим.

— Ви поїдете з нами. Твоя Ма не пробачить, якщо я лишу таких цінних

пташок у Дешті, — вичавив із себе Бідний. — Лізьте в мажару.

Найдужче Бекиру хотілося плюнути в жовті очі Саші й відмовитися, але

вибору не було. «Маленький друг» не вгавав і продовжував кидати жмені пилу

під ноги тулпарам. Усе вказувало на те, що от-от почнеться суєрна буря. Краще

потрапити в Ак-Шеїх милістю Саші Бідного, ніж залишитись у Дешті під час

бурі. Бекир та Ніязі залізли до клітки.

Тільки тепер хлопець зауважив, що вона була не порожньою. У кутку

зіщулилася дівчинка. Бекира найдужче здивувала усмішка, з якою вона зустріла

нових сусідів. Щира й беззахисна.

— Добряче ти їх. — Дівчинка простягнула руку. Бекир покосився на

розтулену долоню. В Ак-Шеїх

так не віталися. Ма розказувала, що одразу після Спалахів багато хто

думав, що зміни передаються через доторк. — Мене звати Чорна Корова. —

Дівчинка наче й не помітила реакції Бекира. Вона відкинула з обличчя чорне

пасмо. Волосся заворушилося, на маківці показалася тваринка, схожа на

кесератку.

Ніязі злякано здригнувся.

— Це йилангек, я кличу його Забувайком. Хочеш лизнути? — Чорна

Корова дістала ящірку, торкнулася слизької шкіри й засунула пальця собі до

рота. — Гей, неждиси, — прогугнявив Шейтан із козлів, — відповідаєте за

кожну волосину цієї цицюні. Раптом що, сам вам серця повідгризаю. — Шейтан

гикнув, але його очі залишилися серйозними. Вони говорили: «Не смій навіть

згадувати, що я навчив тебе ловити ана-арахну».

Мажара рушила. Бекир нишком роздивлявся дівчинку. Це була перша

незмінена його віку, яку йому доводилося зустріти, але він удавав, що це його

ніскільки не бентежить. Ніязі ж відверто витріщався.

— Не бійтеся, — прошепотіла дівчинка і скосила темні вузькі очі на

Шейтана, — він не злий. Так, прикидається. Але поділився із Забувайком

м’ясцем. А ти гарний, — несподівано додала Чорна Корова й усміхнулася

Бекиру.

Щоки хлопця запалали. Ніязі кашлянув, намагаючись приховати сміх.

— Ти такий, як я — незмінене дитя! Тебе теж з’їдять на Андир-Шопай?

— Ні, ми самі з Ак-Шеїх, — замість нього відповів Ніязі. — І це Бекир. Він

має ім’я. А не як ти. Чорними Коровами називають лише священних жертв. І

своїх у нас точно не їдять. Хоч і незмінених.

На подив Бекира, попри те, що Ніязі її образив, дівчинка засміялася.

— Чорна Корова так до мене прилипло, що я вже й не пам’ятаю іншого

імені.— А ти… Ти що? Ти хіба зовсім не боїшся, що тебе зварять і з’їдять? — не

міг повірити Бекир. Це було його нічним кошмаром, а тут схожа на нього

дівчинка так спокійно говорить про Андир-Шопай.

— Узагалі-то її тіло допоможе нам не змінюватися й не хворіти,