Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

втрутився Ніязі. — І захистить від джадала.

— Нє-а, не боюся, — промовила Чорна Корова і знову звела на них свій

дивний смішливий погляд. — А хто такий джадал? Ніколи про такого не чула.

— Дух смерті. Уже забрав Повноважного Старших Братів, — з погордою

проказав Ніязі, наче джадал був місцевою цікавинкою, а не смертельною

загрозою. Хоча Азіз-баба й казав, що він на своїх не нападає, але радив у ніч

світіння Йилдиз сидіти вдома.

— Цей дух живе у вашому селищі? — Чорна Корова перевела здивований

погляд на Бекира.

— Азіз-баба каже, що якщо джадал і далі залишиться в Ак-Шеїх, то на весь

Кіммерик чекає загибель, — знову замість нього відповів Ніязі, і Бекир уже був

готовий його стукнути.

— Але ти так не думаєш? — Чорна Корова все ще дивилася на Бекира.

— Думаю, що джадал — вигадка для дітей, а Повноважного вбив хтось

інший.Ніязі обурено форкнув, але змовчав. Дівчинка замислилася й зосередилася

на годуванні своєї тварини. Бекир вдивився в Дешт. Навіщо він їй це сказав?

Вона — чужинка, жертва, яку за кілька тижнів зварять і з’їдять усім селищем.

Яке їй діло до демонів Ак-Шеїх і навіщо йому з нею говорити? Мажару

трясонуло на камені. Світло-рожевий у небі починав густішати.

— А як ти стала жертвою? Твої батьки?. — Він не зміг закінчити.

Пригадав дочку Селіма Чорного, яку той продав, щоб переїхати ближче до Стіни.

— У мене був лише батько, — охоче відповіла дівчинка, знову ледь

помітно розтягуючи слова, як це робили кіммеринці півдня. — Мати померла

одразу після мого народження. Батько почав змінюватися й не зміг мене

захищати. А до того його всі поважали, навіть боялися.

Дівчинка розчесала пальцями волосся. Коси, наче хіджаб, повністю

вкривали тонку постать. Знизу стирчали лише пошкрябані колінця й обідраний

поділ сукні.

— Одного дня він помер, а мене вкрали акинджиї з Курасубазару. Бо я ж

незмінене дитя. — Чорна Корова сумно всміхнулася.

— Мого батька забрала буря, — тихо промовив Бекир. — Він водив

гуманітарні конвої. — Про останнє він не любив розказувати, але цій дівчинці

чомусь відкрився.

— Мій тато теж воював. Він був Старшим Братом. А потім став азізом —

святою людиною й чаклуном! — навіть зраділа його одкровенню дівчинка.

За мить Чорна Корова потупила очі, наче загубила думку. А Бекир згадав

про рану, завдану ракоскорпом. Близнюки спеціально в неї цілили, і тепер ногу

пекло від болю. Бекир підтягнув кінцівку і спробував роздивитися поріз.

— На нас напав ракоскорп, — пояснив Ніязі. — Ледь не затягнув під

землю.— Хм, — видала дівчинка, наче їй повідомили нічим непримітний факт, і

знову торкнулася волосся. Забувайко довгим язиком спробував вхопити за

пальці. Її думки десь блукали. Бекир подумав, що даремно запитав про батьків.

— Вона маджзубан, — у саме вухо прошепотів йому Ніязі, — свята ідіотка.

Її зварять, а вона тільки всміхається.

— Сам ти ідіот, — немов прокинулася дівчинка. — Просто я знаю, що в

них нічого не вийде. І мені вас шкода.

— Це ще чому? — Маленькі чорні очі Ніязі округлилися.

— Я невдала жертва. У Сари-Баші мене хотіли підсмажити, натомість

згоріло селище, а в Гизльові навіть викопали яму, щоб зарити живцем. Вони

планували потім дістати і з’їсти підв’ялене м’ясо. Але їх накрила буря. І де я

зараз? Тут із вами, неждиси, а отже, і ваше селище постраждає. — Чорні очі були

печальними. Це ніяк не в’язалося з уїдливим тоном дівчинки.

— Ти маєш надзвичайні здібності? Умієш наказувати духам? — запитав

Бекир.—Ні!Цетак заклявмійбатько.Вінбув великим

чаклуном. — Чорна Корова показала тумар, що бовтався в неї на шиї. —

Його подарунок. Хочете подивитися? Там святі слова.

Ніязі простягнув лапку. Бекир недовірливо подивився на маленький

трикутник. Таких було багато в Дешті. І кожен переконував, що там слова Бога

Спалахів.

— Ану перестаньте триндіти, — наказав Шейтан і промовисто подивився

на дітей. На обрії показалися обриси Ак-Шеїх. Бекир подумав, що Ма вже

почала його шукати, а ще уявив великий казан перед Деревом Болю, куди за

кілька днів мали вкинути Чорну Корову, і йому стало не по собі. Хай що б

сталося з Повноважним у ніч світіння Йилдиз, це не привід так вбивати

незмінену дівчинку. Бекир не міг піти з Ак-Шеїх. Але й не мав наміру мовчки

спостерігати за божевільним жертвопринесенням. Залишалося вирішити, що з

цим робити. Після засівання Дешту він вважався дорослим, мав права на складні

вчинки. Значно важче було пояснити це Ма, як і розказати, де він був і чому

повернувся до Ак-Шеїх у мажарі Саші Бідного.

Бекир потер скроню, відчуваючи, як від звичного болю залишається ледь

помітний слід. І все ж таки, чому після ночі світіння Йилдиз, після того, як він

торкнувся крові Повноважного, йому вдалося відійти від Ак-Шеїх так далеко?

1

Кримськотатарська

фольклорна

колисанка.

Переклад

із

кримськотатарської: «Заспіваю я ласкаво й ніжно, баю-бай, серед рожевих садів, баю-бай, виблискує золота колиска, баю-бай».

Талавір підвівся, потер забитий бік і обмацав кінцівки. Здається, обійшлося

без переломів. Комбінезон порвався, шкіру вкривали садна, голова гула, а з

подряпини на вилиці сочилася кров. Але манкур був на місці.

Талавір роззирнувся. Сонце вже почало сідати. Навкруги червоніла

пустеля. Цілком рівна й мертва. Жодної тіні чи сліду живої істоти. Коло

підніжжя кургану, куди він звалився з Птерокса, причаїлося кілька кущиків

кермеку. Кістяна ящірка — кесератка — блиснула очима й зникла в нірці під

корінням. Талавір подумав, що треба запам’ятати її сховок. Він уявлення не мав, як далеко від