Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

Кіммерику, він знайшов інший товар і ринок збуту: став приводити на

Матір Вітрів засолених для експериментів, а натомість отримував ліки, генератори чи пальне — речі, які були дефіцитом у Дешті.

Суєр не пошкодував Сашу Бідного. Його шкіру вкрили численні виразки, від легень залишилися шматки дірявого м’яса. Рот затуляла зубата маска з

десятком трубок. Вона нагадувала спрута, що присмоктався до обличчя. Маска

дозволяла Саші дихати, але перетворювала голос на хрипке булькотіння.

Говорив він рубано, економлячи кожен подих.

Бей акинджиїв мав довге світле волосся, що повсякчас плуталося в трубках

і здіймалося від подиху вітру. Він любив показуху й наче навмисно

демонстрував свою потворність. Носив строкатий халат на голе тіло, лише

підперезавши мотузкою. Причинне місце акинджия прикривала вишкірена

людська щелепа, нашита на шкіряну пов’язку. Ноги — діряві шаровари. На шиї

бовталися амулети, тож кожен його рух супроводжувався мелодійним

перестуком кісточок, мушель та іншого дріб’язку.

— Що робили так далеко від дому? — запитав у дітей Саша Бідний.

Його тулпар підтиснув короткі передні лапи й загарчав. Синій язик

вивалився із зубатого рота коня-ящера. Довгий хвіст кілька разів нервово вдарив

об землю. Бекир відчув мимовільне бажання витягти отруту ана-арахни й

жбурнути Саші в обличчя.

— Шукали Албасти. — Бекир хотів, щоб його голос звучав якомога

уїдливіше.

Ніязі здавлено видихнув. Жарт про Албасти працював безвідмовно й

доводив Сашу Бідного до сказу, бо нагадував про його одержимість бажанням

мати здорового, незміненого сина.

Албасти була відьмою загублених дітей і жила десь далеко в Дешті. Її

називали «дітоноскою», «огидною дружиною», що понад усе любить «залазити в

штани до чоловіків». Чоловік, який хотів, щоб його дружина народила, мав

залишити відьмі своє сім’я. Подейкували, що саме після відвідин Албасти одна з

дружин Саші Бідного народила Близнюків.

Бекир вважав, що відьма мала би бути по-справжньому огидною, якщо ці

жарти так дратували Сашу Бідного.

Очі акинджия блиснули.

— Забагато жартуєш, незмінений. І так далеко в Дешті. Самі. Без мами.

— Ма знає, де ми, — випалив Бекир, сердячись на себе за слабкість.

— У тебе гарна Ма. Мої сини все б віддали, щоб у них була така гарна Ма.

І така гарна, як у тебе, шкіра.

З гуркотом підкотилася мажара. За козлами здригалася сплетена з кісток

клітка. Мажару тягли двоє важких і блідих від старості тулпарів. На козлах гриз

кістку червоношкірий Шейтан. Він мав темні очі без зіниць і гострі, наче у

тварини, зуби. Шейтан почухав недогризком рога та продовжив жувати, нічим

не виказуючи, що здивований зустріччю. Хоча саме він розказав Бекиру, як

шукати ана-арахну. Поруч із Шейтаном на віжках сиділи найдавніші вороги

Бекира. Вони мали дві голови на одному тілі й були «єдиними і улюбленими»

синами Саші Бідного.

— Ми би взяли його шкіру, баба, — сказав Лівий.

У Бекира сіпнулися губи.

— Щоб прикрасити юрту, — закінчив за братом Правий.

Ще один кунак Саші Бідного — Джин — зупинив свого тулпара й

зареготав. Замість зіниць у його очницях стрибали вогники полум’я. Джин із

Шейтаном обмінялися промовистими поглядами. Бекир чудово знав, про що

вони думають: що він незмінений, а тому цінний для них. Для них він — гарба з

водою, пальним, ліками та справжньою їжею. Його можна було продати іншому

селищу для ритуалу. Єдине, що зупиняло людоловів, — це Ма. От тільки зараз її

не було поряд.

— Так візьміть його шкіру, сини, — чи то жартома, чи то серйозно

прохрипів Саша Бідний. — У Дешті ти або зжереш сам, або станеш обідом.

Близнюки поглянули на батька, але той навіть не ворухнувся. «Жарт про

Албасти був зайвим», — подумав Бекир. Решта акинджиїв застигли в очікуванні

на розвагу.

— Бекире, пташко наша, — повторив слова

батька Лівий Близнюк.

— Ти так швидко втік під час нашої останньої розмови, — збрехав Правий,

— що ми не встигли тобою намилуватися. А ми ж лише хотіли повчитися грати в

тогуз коргоол.

Минулого разу, коли брати спробували забрати в нього камінці, Бекир

устиг копнути Близнюків між ноги, а потім у справу втрутилися дорослі. Зараз

усе могло скластися інакше. Бекир подивився на свою закривавлену литку.

— То що? Зіграємо зараз? На твою шкуру? — запитав Правий.

Близнюки скочили на землю.

— Чи боїшся? — ошкірився Лівий.

Близнюки покрутили головами, шиї захрустіли, між ними пройшла

тріщина. Частини тіла роз’їхалися, залишаючи в просвіті тонкі нитки. З ниток

сформувалися руки. Так само розділилися ноги. Лівий і Правий стали окремими.

Вони дуже хотіли помститися Бекиру. Хлопець знав, що буде далі. Близнюки

були єдиними дітьми в родині Саші Бідного, а тому не боялися навіть Ма.

— Ви до десяти порахувати не здатні, куди вам тогуз коргоол?

Бекир приготувався до атаки. Він знав секрет: потрібно протриматися

кілька хвилин. Близнюки не можуть довго існувати розділеними. Правий врізав

кулаком у щелепу Бекира. Лівий підступно копнув по зраненій нозі. Бекир завив

від болю і пропустив наступний удар. Правий загарчав, кинувся на нього й

повалив на землю. Лівий аж охнув від задоволення. І раптом Бекир побачив себе

збоку — дрібним, закривавленим шматком м’яса, що звивається під ударами

розпашілих Близнюків. Відчув, що вогонь із живота розповзається жилами. І це

вже не вогонь болю, а ненависть і пекуча образа за Ма, за батька, який їх кинув,

— за всіх, кого ці вгодовані пуцвірки в цьому скаліченому світі вважають

нижчими за себе.

Бекир підібгав ноги й щодуху брикнув Правого. Цього разу поцілив у

груди. Удар був такої сили, що Правий відлетів на кілька кроків. Лівий хотів не

дати йому встати, та Бекир зубами вчепився йому в носа. Лівий