Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

Бекир пучками взяв попіл і розвіяв. Нічого не сталося. Ніязі видихнув із

полегкістю, аж тут земля ледь здригнулася, а на місці чорного попелу

утворилася маленька акуратна нірка.

— Юху! — проспівав Бекир. — Ана-арахна прийняла жертву.

Він дістав фляжку й простягнув Ніязі. Хлопчик-лисеня жадібно

присмоктався до горлечка. Свою воду він випив ще на підході до юрти Бекира.

— Гей, хлопчику-мазунчику, я розумію, що в Азіза-баби багато води, але в

мене це остання. А тут уже й курява збирається.

На обрії, коло скеляних ребер, що вилізли із землі після останньої бурі, прокотився пил. Очі Ніязі розширилися. Понад усе він боявся бути заскоченим

самумом у Дешті.

Бекир підбадьорливо всміхнувся, сховав фляжку й дістав із кишені кульку

з глевкого соку юки з нав’язаною ниткою та невелику банку. Розмотав шнур і

спустив кульку до нірки. Тепер залишалося чекати.

Ніязі присів поруч. Бекиру здалося, що земля ледь здригнулася. Але він

зосередився на норі. Нарешті нитка сіпнулася. Бекир нашорошився, як кхартал, що учуяв здобич. Обережно підважив і дістав невелику — завбільшки з долоню

— павучиху. Четверо темних блискучих очей із ненавистю дивилися на хлопців.

З нижньої частини огидного тільця звисав напівпрозорий мішок із

яскраво-синьою рідиною.

До того, як ана-арахна здогадалася відпустити кульку, Бекир стрімко

вихопив ніж і точним ударом обітнув міхур. А потім обережно відпустив

павучиху до нірки.

— Наче все життя це робив, правда? До нового світіння Йилдиз вона знову

його відростить. — Бекир не любив задарма кривдити живе.

Він сховав отруту, підняв очі на Ніязі й завмер. Його злякало обличчя

друга. Маленькі очі округлилися й дивилися кудись за ліве плече Бекира. Земля

здригнулася і стала витікати з-під ніг. Бекир устиг обернутися до того, як відчув, що його затягує в сипучу вирву. Над ним нависла величезна членистонога

потвора. Сплюснуту голову ракоскорпа увінчували гострі вусики, з рота

стирчали клешні, одна була обрубаною. Десятки лапок потягнулися до Бекира, наче білі блискучі зуби. Потвора витягнулася вгору і приготувалася до стрибка.

Бекир щосили забив ногами, але опори не знаходив.

— Ніязі! Допоможи! — закричав хлопець. Його черевики неминуче

наближалися до центру ями.

Ніязі відбіг на кілька кроків і тепер як зачарований спостерігав за

боротьбою в центрі обвалу.

— Ніязі! — крик різко обірвався. В останню мить Бекиру вдалося

перекотитися й уникнути клешень. Ракоскорп продовжував борсатися в глині.

Бекир сповз іще глибше, згадав про ножа й кинув його в потвору. Пролунав

стукіт, як від удару об камінь. Ракоскорп навіть не помітив. Обвал затягнув сухе

деревце, і це врятувало Бекира. Він закричав, ухопився за гілки і з якоюсь

неймовірною спритністю перекинувся за край обвалу. Нарешті Ніязі підскочив

до друга й допоміг вибратися з ями.

Вони бігли, поки в Ніязі не підкосилися ноги. Бекир відпустив плечі

хлопчика — степового лисеняти — й важко опустився поруч.

— Зате ана-арахну зловили, — захекано проказав Бекир і штурхнув друга в

плече. — Це той самий ракоскорп. Із засівання Дешту. Я йому сподобався. Ну ти

й трухло. Ледь не дав мене зжерти.

— Але я повернувся, — простогнав Ніязі. У його очах стояли сльози. — Я

не такий, як ти. Я завжди боюся. Ти ж знаєш.

Бекир витяг фляжку й знову подав другові. Тільки тепер він відчув біль. На

лівій нозі не було черевика, а від коліна до п’яти тягнулася глибока рана. Кров

залила ногу, на землі вже назбиралася червона калюжка, яка могла привабити

значно гірших потвор. Ніязі відірвав шмат від коротких штанців й обережно

приклав до рани. Поряд із ним пролетіло перекотиполе, а за ним маленька

поземка, «маленький друг» — знаки бурі.

«Якщо вітер торкається ніг — біжи до підвалу. Якщо хмари збираються на

небі — біжи до підвалу. Якщо небо стає дивним, таким, як ти не в змозі описати,

— біжи до підвалу», — прошепотів Ніязі. Цей закон діти Дешту знають від

народження.

Бекир притулив до скроні брудні подерті пальці.

— Занадто далеко від Ак-Шеїх. — Раптом його усмішка стала ширшою. —

Набагато далі, ніж будь-коли. Ми відбігли не в той бік.

— Ти йти зможеш? — Ніязі не поділяв радості Бекира. Страх накочувався

на нього, він нарешті збагнув, що вони ходили не тільки по ана-арахну. Бекир

улаштував для себе чергове випробування. Він хотів перевірити, наскільки

далеко зможе відійти від Ак-Шеїх, перш ніж його тіло паралізує біль.

Бекир сперся на тонке плече друга. Курява на обрії стала щільнішою. І

жодного натяку на Ак-Шеїх. Ніязі тонко заскавучав. Вони справді зайшли

занадто далеко й втратили орієнтири.

Зненацька Ніязі високо задер носа й принюхався. Бекир обернувся й закляк.

До них наближалася процесія.

— Певно, по нас! Хоча… — Ніязі почухав носа.

Бекир приклав долоню до брів. Карбуючи слова, проказав:

— Добре, якщо не по нас.

На обрії показалися акинджиї Саші Бідного.

***

— Бекире, пташко моя! — хрипко проспівав Саша Бідний, стишуючи

свого тулпара. — Не чекав вас так далеко в Дешті.

Жовті очі наче обмацали хлопців. Бекир уперше пожалкував, що вони з

Ніязі зайшли так далеко від Ак-Шеїх.

Саша Бідний був огрядним. Але під шарами жиру вгадувалися тугі м’язи.

Казали, що під час війни він займався контрабандою, возив дефіцитні товари.

Коли Старші Брати стали перемагати в Кіммерику, він перейшов на їхній бік.

Саша Бідний найкраще за усіх знав, як пройти відкритим степом непоміченим, і

ділився цією інформацією із загарбником. Але іноді він допомагав і

кіммеринцям: розказував, де ховалися загони Старших Братів. Саша Бідний був

вірним лише собі. Після Спалахів, коли суєр закрив доступ до інших земель поза

межами