Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

його щоки червоніють. Саша Бідний був беєм акинджиїв

їхнього краю. Акинджиї трощили мертві села, торгували зі Старшими Братами

та приводили до них башликів — засолених на експерименти. Щоправда, тільки

з чужих улусів. Але якщо хтось з Ак-Шеїх захотів би продати дитину чи себе, він міг звернутися до Саші. За незрозумілою Бекиру логікою Сашу називали

«бідним», бо вважали найбагатшим акинджиєм у Дешті. Казали, що в нього є

власне джерело води й амулет від бур. Бекирова мати була офіційною лікаркою

Ак-Шеїх і діставала в акинджиїв препарати й інструменти. Весь вільний час вона

проводила за дослідами. Ма шукала ліки, які б допомогли Бекиру піти з Ак-Шеїх.

Ось чому вона дозволяла Саші Бідному до них приходити, а не з тієї причини, про яку пліткували в селищі.

— А якщо ти вирішив отруїти Сашу, то тобі навряд чи вдасться. Він знаєш

який хитрий. Хоча в тогуз коргоол тебе б не обіграв, — спробував пожартувати

Ніязі. Грати в тогуз коргоол їх навчив Азіз-баба. Хоча по-справжньому опанував

гру лише Бекир. Це була логічна настільна гра, що вимагала не тільки вміння

рахувати, а й терпіння та витримки. Цього в Ніязі не було, тому не дивно, що він

завжди програвав. І постійно помилявся у виконанні обрядів, за що йому

регулярно влітало від діда. Їхнє життя було наповнене ритуалами, наче вони

були єдиною розвагою, єдиним способом упорядкувати божевільну реальність.

За це Бекир любив і ненавидів їх водночас.

— Так, я зараз підпалю, а потім треба проказати заклинання. По черзі!

Треба виманити ана-арахну.

До хутра на папері Бекир доклав дрібні горючі кісточки.

— Добре, — похмуро кивнув Ніязі й уже за мить просяяв. — Зовсім забув

розказати.

«І так завжди, — подумав Бекир, — саме тоді, коли треба помовчати.

Тепер його не зупинити, поки не договорить».

— Гєра готується до Андир-Шопай. Хоче задобрити джадала. Тітка Лєнур

розказувала тітці Фат, що Гєра вже питав Сашу Бідного, коли той зможе

привезти пристойну жертву, щоб убити її у славу джадалу. Якусь огогущу, може, навіть незмінене дитя, бо ж і смерть доведеться відмолювати не якусь там, а

Повноважного! — повторив слова тіток Ніязі.

Гєра Сєров владою Старших Братів був офіційним беєм в Ак-Шеїх. Кілька

тижнів тому він із почестями зустрів Повноважного Старших Братів, який

якимось дивом з’явився в їхньому селищі. А ще за кілька днів Повноважного

знайшли мертвим. І після того чи не щодня Бекир із Ніязі обговорювали цю

новину. Смерть у Дешті була буденною справою. Але загибель Повноважного

Старших Братів далеко від Матері Вітрів, ще й за незрозумілих обставин, могла

спричинити великі неприємності. Аж до знищення Старшими Братами всього

Ак-Шеїх. Сєров вважав, що цього можна уникнути через ритуал: достатньо

принести жертву місцевому божку джадалу. Тим паче, що, на думку селян, Повноважного вбив саме джадал.

— Ма не вірить у джадала. — Бекир зупинив пальця, яким уже готувався

штовхнути шестерню й викликати з коробочки вогонь. На обличчя набігла тінь.

— Але ж він точно існує!

— Його ніхто не бачив.

— І що? Усі знають, що він живе в будинку Гєри Сєрова. І треба бути

дурнем, щоб виходити в ніч світіння зірки Діви Йилдиз. От той Старший Брат

вийшов, і тепер маємо. Джадал відчув кров. Захоче нову жертву. Тільки Андир-Шопай допоможе його задобрити.

Бекир ледь помітно усміхнувся.

— Я виходив. Але про це нікому.

— Ти що? — Від здивування Ніязі аж закашлявся.

— Я ж бачу духів, ти забув? Звісно, забув, усі ж вважають мене

незміненим, таким, якого не торкнувся суєр. — Бекир поправив ритуальну купку.

— Я вирішив перевірити, чи справді існує джадал.

— Я помилився, у тобі стане божевілля отруїти Сашу Бідного, — від

захвату Ніязі аж присвиснув, — і що ти бачив?

— Небагато, — Бекиру так набридло постійно обговорювати смерть

Повноважного, що він вирішив зізнатися. — Було темно. Йилдиз закрили хмари.

Я вийшов до будинку Сєрова, побачив рух біля Дерева Болю. Думав, що це

джадал. Але знайшов лише мертвого Старшого Брата. А потім побіг додому, бо

почалася буря.

— Жах, — похитав головою Ніязі. — Ранком я бачив кров. Ціла калюжа.

— Я теж у неї вліз. Довелося збрехати Ма, що ходив уві сні. Щоб вона не

психувала.

— І що, вона не психувала?

Бекир знизав плечима, наче промовляючи: «А сам як думаєш?»

— Добре, що все ж таки буде Андир-Шопай. Незмінена жертва відвадить

зло. — Ніязі зробив охоронний жест і раптом злякано подивився на друга. Бекир

усе ще замислено розглядав запальничку.

— Але ти ж наш, — по-своєму зрозумів його мовчання Ніязі. — Попри те, що ти незмінений, ти ж наш незмінений. Тебе ніхто ніколи не зварить. І Ма не

дозволить тебе торкнутися. А Саша Бідний її послухає.

Бекир метнув на нього грізний погляд.

— Нумо вже завершувати. Маємо викликати ана-арахну. — Він знову

схилився над папірцем. — Я почну, а ти продовжиш.

Ніязі зітхнув. Бекир підпалив купку. У носа вдарив запах паленого хутра.

— Айя десем ярашир, айненни, — голосно проказав незмінений хлопчик

кіммерицькою.

— Гуль багчан ичинде, айненни, — підхопив Ніязі. — Алтин бешик

ярашир, айненни¹.

Вогник пожер хутро й перекинувся на кісточки. Папір теж почав

обвуглюватися. Лоб Бекира вкрився потом, сорочкою розповзлися темні плями.

На мить запанувала тиша. Дештом пронісся вітерець. Ніязі злякано зіщулився і, як завжди, коли боїться, не зміг стримати язика:

— Ти певен, що звичайна колисанка може розбудити ана-арахну? Може, Шейтан тебе надурив?

— Про слова не він сказав, а Тітка Валька. Ніязі, ти, як завжди, не можеш

помовчати. Добре, що догоріло, інакше все