Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

— Туди? Йди туди!

Мато Дуковач, чіпляючись усіма руками за пір’я Птерокса, виліз із крісла.

Схопив Талавіра і скинув із птаха. Пагорб опинився якраз під ними. Це

скоротило падіння. Останнє, що побачив Талавір перед тим, як знепритомніти, був Птерокс, захоплений смерчем. І все ж таки замість страху його охопила

шалена радість. Талавір нарешті опинився там, куди прагнув, — у Дешті.

Бекир випустив нитку з гайкою на кінці й завмер. Ніязі закашляв у кулак, великі вуха сіпнулися. Бекир кинув на друга невдоволений погляд. Ніязі був

онуком сільського старійшини й уже народився дуже зміненим. Він дужче

скидався на степового лиса, ніж на людину, але, на думку Бекира, це не

виправдовувало того, що в найвідповідальніший момент Ніязі обов’язково коїв

якусь дурницю. Як от зараз, коли треба бути максимально тихим.

Бекир і сам ледь дихав. Маска обважніла від пилу, у голові пульсував

тупий біль. З кожним кроком він буде лише посилюватися. Попри те, що зовні

Бекир не був засоленим і вважався незміненим, він народився з куди

серйознішою за лисячі вуха вадою: він не міг далеко відійти від рідного селища.

Усі спроби викликали біль, який зрештою призводив до запаморочення.

Бекир поглянув на зловісний курган Кара-Меркит, до якого лишалося

менше фарсаха. Сьогодні він зайшов занадто далеко. І якщо не повернеться до

того, як Ма кинеться його шукати, то нарветься на серйозні неприємності. Але

злість і впертість не давали повернути назад. Тижнями він крок за

кроком пересував камінь із селищної огорожі, позначаючи, як далеко зміг

відійти від кордону. У день засівання Дешту, коли офіційна відьма Ак-Шеїх, Тітка Валька, розрізала йому руку на честь тринадцятиріччя і змусила окропити

кров’ю пісок, він найдужче зрадів відстані, на яку вони відійшли від Ак-Шеїх.

Вони майже підступили до Кара-Меркит. Навіть відьма здивувалася його

витривалості. Але сьогодні зранку Бекир помітив, що камінь знову лежить на

кладці, наче символ того, що йому не слід це повторювати й далеко відходити

від дому. Від злості Бекир збив камінь додолу.

Проте це нічого не змінювало. Бекир вирішив дістати отруту ана-арахни. І

дістане, навіть якщо голова вибухне від болю. Його дратувала сама думка, що

він замкнений в Ак-Шеїх, наче у в’язниці. Бекир знову глянув на Кара-Меркит.

Гаєчка в його пальцях заворушилася, обернулася навколо осі й стала нарощувати

швидкість. Бекир задоволено хмикнув, зупинив гайку, скрутив нитку та сховав у

кишеню штанів. Таких кишень було з десяток на кожній холоші. Кишені мали

різний колір і форму — Бекир весь час дошивав нові. Усі були роздуті. Ніязі

жартував, що Бекир, наче степовий чикчик, тягає свій дім на собі.

Бекир підвівся, зняв маску, зібрав слину і плюнув на чотири боки. Потім

поліз до нагрудної кишені, намацав мішечок із камінцями для гри в тогуз

коргоол і згорток паперу. Обережно розстелив папірець у місці, на яке вказала

гаєчка.— Це з книжки? — недовірливо запитав Ніязі. — Це ж харам. Старші

Брати забороняють їх читати.

— Єдиний харам у тому, щоб їх палити. Так сказав Азіз-баба. Але це

навіть не сторінка, так, клаптик.

— Мій дід багато що каже, — невдоволено пробуркотів Ніязі. І Бекир

відчув, що він хотів продовжити: «Особливо тобі». Ніязі вважав, що це він мав

би стати учнем Азіза-баби. Натомість дід надавав перевагу Бекиру.

Азіз-баба розказував, що до Спалахів було багато книжок. Але скільки

себе пам’ятав Бекир, в Ак-Шеїх привозили лише дві книжки: «Святе слово

Язика» та «Догмат Старших Братів. Витяг». Обидві без малюнків, лише чорні

букви на грубому папері. Офіційний бей Ак-Шеїх Гєра Сєров особливо

наголошував, що книжки, видані до Спалахів, навіть Старшими Братами, заборонені. «Якщо ви їх знайдете — треба здати. Якщо сховаєте — будете

покарані. І взагалі, — казав бей, — краще будь-який папір із літерами спалювати

чи приносити мені. Тільки Язик і Старші Брати знають, за якими літерами стоїть

істина». Але Бекир, попри всі правила й заборони, збирав і ховав усе написане.

Він не дуже вірив кольоровим малюнкам. Вода, що біжить старими бетонними

каналами, зелений Дешт, живе море — це дужче скидалося на казки Азіза-баби, ніж на правду про минуле. Спалахи сталися ще до народження Бекира. Він

переконував себе, що марно побиватися за тим, чого ніколи не бачив. Але

спекотними безсонними ночами не міг позбутися думок про втрачений Кіммерик, а головне — мрій його повернути.

Бекир простягнув Ніязі розтулену долоню. Для

ритуалу була потрібна жертва. На щастя Ніязі, лише жмуток волосся. На

голові в Бекира з народження не виросло навіть чубчика.

— Ти певен, що тут ми знайдемо ана-арахну? — боязко запитав Ніязі й

поглянув на курган Кара-Меркит. Навіть хлопчику-лисеняті він діяв на нерви. —

У землі може бути хто завгодно. Пам’ятаєш того ракоскорпа, який виринув у

день твого засівання Дешту? Зі зламаною клешнею? Тоді його привабила твоя

кров. Якщо він її скуштував, то вже не відчепиться. — Вусики Ніязі піднялися

догори, а вуха ледь помітно зігнулися, коли Бекир вирвав у нього жмуток хутра, щоб покласти на папір.

— Не сси! Саме те місце. Якщо все зробити правильно, нора відкриється.

— І це тобі розказав Шейтан? — усе ще сумнівався Ніязі.

Бекир кивнув, видобув із кишені маленьку блискучу запальничку й

покрутив її на сонці. Ніязі заворожено прицмокнув.

— За цей ритуал мені довелося віддати таку ж саму Шейтану, — Бекир

знову потрусив запальничкою. — Якщо все зробимо правильно, то Ма вже не

доведеться купляти отруту ана-арахни в Саші Бідного. Ми приноситимемо її

самі. Ще й продаватимемо!

— Не думаю, що Ма сподобається така ідея, — обережно сказав Ніязі. — І

вона ж купує в Саші Бідного не тільки отруту ана-арахни.

Бекир відчув, як