Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

— Геть клепки розгубив, — вона приклала долоню до його лоба. — Гарячки немає...

Северин перевів подих.

— Вибач... Не хотів налякати. Вибач. Я... — він глянув на вікно і здивовано кліпнув очима. — Вже сутеніє?

— Ти проспав увесь день, — Катря вказала на стола. — Тому мусиш з'їсти сніданок, обід і вечерю, які я чорт-зна чому наготувала.

— З превеликим задоволенням! Дякую, кохана... Ти — справжня господарочка.

— Пильнуй за словами, — хижо примружилася Катря. — Така здихля, що від одного копняка сконаєш.

— Але ж я хотів похвалити...

— Спроба провалилася.

Їй хотілося співати від щастя.

— Вдягнися, чоловіче! — скомандувала. — Я в тутешніх скринях речі знайшла, чекають біля ліжка. Твоє старе ганчір'я лишилося в лазні. Випереш сам, бо мені смородом очі виїдає.

Вдень вона вагалася, чи не спалити той одяг, але не наважилася. У новому вбранні, вимитий і відпочилий, Северин мав значно кращий вигляд.

Оля гралася на підлозі улюбленими дерев'яними звірятками. Северин присів поруч. Дівчинка підвела на нього запитальний погляд. Катря з усмішкою спостерігала за ними.

— Олю! Привіт, Олю! — Северин розплився в усмішці — Я твій татусь, маленька!

Оля взяла синю кішку, вкриту численними слідами маленьких зубів, і гордо показала її.

— Тя-тя.

— Вона показує тобі улюблену іграшку! — прошепотіла Катря. — Найвища мірка довіри.

Підбадьорений вдалим початком Северин погладив доньку по голівці, напуваючись цим дотиком, немов спраглий із криниці, та продовжив розмову.

— Яка гарна іграшка! Як її звати?

— Такого вона ще не знає, — сповістила Катря.

Северин почухав макітру, і Оля негайно повторила за ним. Катря ледь не порснула сміхом.

— Скажи-но... А це хто? — вказав Северин на Катрю.

— Ма-ма, — Оля навіть не задумалася.

— Правильно! А я твій тато!

Оля покліпала оченятами і взялася розмахувати кицькою у повітрі.

— Доцю! Чуєш мене? Е-е-е, — Северин озирнувся до Катрі.

— Можна взяти її на руки?

— Це ж твоя донька, що за питання?

Із великою обережністю він посадив доньку на коліна. Оля не відвернулася — вивчила незнайоме обличчя, з цікавістю посмикала за бороду, спробувала сховати у ній іграшку. Северин стоїчно терпів, а Катря, споглядаючи їх, раптом усвідомила, що мало не плаче від радості.

— Вона усміхається, — сповістив Северин.

— Твоє товариство її влаштовує.

Невдовзі Оля почала кректіти, вовтузитися і потягнулася до підлоги.

— Якщо не хочеш почути виття нечистої сили, то краще поверни її на місце.

Северин так само обережно посадив доньку до розмальованих звіряток, погладив її по голівці і приєднався до Катрі за столом.

— Я запам'ятав її геть іншою. Малою лялькою, що тільки навчилася всміхатися беззубим ротиком... Вона так змінилася, так виросла! А я все пропустив, — він охопив долонями обличчя. — Її перше слово... Перші зубки... Перші кроки...

— Надолужиш, — Катря взяла його руки, наполегливо відняла від обличчя, поклала на стіл і накрила своїми. — Вона тепер торохтійка! Мовчала-мовчала, а місяць тому стільки звуків одразу...

— Катре, скільки мене не було?

— Один рік, три тижні, п'ять днів, — відповіла характерниця без затримки.

Він аж побілів. Учепився руками за краєчки стола, скреготнув зубами.

— Тобто... Надворі... П'ятдесят четвертий?

— Так. Березень.

Северин ковтнув повітря, наче його вдарили в живіт. Катря стиснула його руки.

— Де я... Де ми зараз?

— Я розповім усе, поки їстимеш. Ти заслаб і мусиш багато їсти, Северине, інакше тебе вітром звіє.

— Ні. Це я спочатку розкажу, куди зник... Ти маєш знати. Не уявляю, як ти переживала...

Він розповів про пограбування, про чорні піски і пастку, про вирок Ґадри, що мстилася за криваві угоди її підданим, про нескінченне коло, де вони жили разом у Карпатах, про жахіття, яким мара завжди закінчувалася, про раптовий порятунок і дорогу сюди...

Вона повірила. Попри все божевілля цієї розповіді вона одразу повірила кожному його слову. Це все пояснювало — і жахливий вигляд, і зморшки, і сивину.

— Я вистежу ту Ґадру і виріжу її серце, — Катря вдарила ножем по столу, пробивши дірку в скатертині. — За все, що вона зробила з тобою!

— Навряд чи вона має серце.

— Плювати, — вона палала люттю. — Ця погань забрала у тебе — у нас! — понад рік життя. А ти навіть не розумів цього!

— Не зовсім так... Щоразу, коли я це усвідомлював, починалося нове коло... І тоді я забував.

— Нелюдська жорстокість, — Катря налила чарку калганівки з місцевих припасів — уперше після народження доньки. — Тепер їж. Смачного.

Вона рішуче підсунула йому одразу всі миски зі стравами.

— Набирайся сил, бо від твого тіла лишився чахлий лантух із кістками.

Северин із насолодою понюшив повітря над мисками і завзято хруснув кісточками пальців.

— Дякую, кохана. Ти вмієш надихати, — він заходився працювати щелепами.

Катря із задоволеною усмішкою хильнула чарку.

— Їж помалу, не поспішай! Після довгого голоду може живіт скрутити, — вона долила собі калганівки.

— Розкажи все, що я пропустив, — через набитого їжею рота Катря радше здогадалася, ніж розчула його слова.

— О, Северине, ти пропустив чимало.

У ніч пограбування вони чекали до світанку. Замерзали, стовбичили у тому провулку, але ти не повертався. На ранок вирішили, буцім у сховищі щось трапилося. Малюк і Варган пішли сховати здобич, а мій брат лишився. Крутився коло банку весь день, виглядав, чи не виведуть тебе арештованим за спробу пограбування. Його змінив Малюк, затим Варган, і так по черзі вони чергували мало не тиждень. Нічого. У новинах