Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

Її маєток був чудовим сховком, надійним і зручним. Ситно годують, можна випрати речі і щодня митися у розкішній ванні на лев'ячих лапах! Тільки тут, єдина на всю країну, лишилася діброва характерницьких дубів, що її не дозволили вирубати хортам Святого Юрія... Прекрасне місце, якби тільки не його господарка.

Ще один прихисток розмістився у лісі, вірніше, у схованому в лісі древньому селищі. Ось там було насправді химерно — Катря немов потрапляла до іншого світу — але навдивовижу затишно та спокійно. Попри мовний бар'єр, там її поважали і опікали, ніби княжну. Ту дивну схованку під великим секретом відкрив Северин незадовго до зникнення... Але вона щойно приїхала звідти, і через місячне ярмо повертатися поки зась.

Підозрілий звук. Хтось назовні! Катря підхопила зарядженого піштоля і поглядом перевірила шаблі — на місці, готові до бою. Невже хорти?

Крок. Іще один. Ні, то якийсь самітник... Хорти ніколи не полюють наодинці. Подорожній? Але хто припхається в ці безлюдні краї без коня? Чоловік — або радше хлопчик, якщо судити по ході. Піднявся на ґанок. Наблизився до дверей. Постукав, смикнув. Напевно вирішив, що тут нікого немає. Безхатько в пошуках притулку? Дезертир? Вар'ят?

— Аніруш! Стрілятиму, — прошипіла Катря погрозливо.

— Хто там преться проти ночі?

За дверима почувся тихий плач.

— Іскро.

Цей ледь чутний голос... Не може бути!

— Я повернувся...

Тремтливою рукою вона відімкнула замки і розчахнула двері.

Наче мертвий повстав на порозі — змарнілий, блідий, похитувався у благенькому одязі, що геть не пасував до холодної ночі. Босі ноги огорнуло чорним брудом. У місячному світлі безкровне обличчя здавалося всохлим, наче запечене яблуко. Запалі очі блищали, як у хворого на пропасницю, мокрі від сліз щоки вкривало неохайне кубло шпакуватої бороди. Над зморшкуватим лобом куйовдилося довге брудне волосся. Від прибульця смерділо старим лайном і якимось болотом, проте навіть крізь той сморід пробивався запах, давно знайомий запах, який вона не сплутала б із будь-яким іншим.

Запах не міг брехати.

— Северине?

Не марево. Не злий дух. Я нарешті заснула, подумала Катря, і бачу сон.

Він похитнувся, вхопився за одвірок. Усміхнувся ніяково жовтими зубами.

Від тієї усмішки загата розлетілися. Катря ступила до нього, спересердя дала ляпаса, міцно обійняла. Вчепилася в нього пальцями, відчула тепло його тіла. Невже не сон?

— Вибач, — прошепотів він і стиснув її у слабких обіймах.

Северин. Її Северин!

Вона розплакалася. Без зайвих слів відвела до лазні, обережно всадила на лаву, допомогла роздягнутися, нагріла воду, ретельно відтерла від кірки затверділого бруду. Де ж він був? Прибрала довгі нігті, привела до ладу бороду й вуса, зістригла, вимила і розчесала волосся. Жахнулася, яким охлялим стало його тіло. Закусила губу, коли роздивилася пасма нової сивини. Не виказала смутку ані словом, ані жестом.

До глухого бурмотіння з вибаченнями за свій вигляд додалися слова подяки, аж поки Катря не притулила вказівного пальця до його вуст. Северин усміхнувся, і раптом пригорнув її, вклав на гарячу лаву, поцілував у вуста, у шию, у ключицю, спустився нижче, звільняючи від одягу, і вона, бозна скільки ночей уявляючи собі цю мить, злякалася — а раптом вони забули, як бути разом? а може, він заслабкий для цього? — але ні, він мав усю силу, і вони пам'ятали одне одного та кохалися жадібно, як уперше.

Коли це сон — то нехай триває вічно!

— Повернувся, — прошепотів Северин. — Я повернувся.

— Де ти був?

Характерник похитав головою. Дорогою від лазні до ліжка його рухи стали геть кволими.

— У мареві... пливе...

— Мовчи! Потім. Тобі треба відпочити.

Попри слабкість він однаково спинився біля припічку. Схилився над Олею, завмер, роздивився її зачаровано. Поволі, дуже обережно торкнувся пучками пальців її чола. На стражденному обличчі характерника розквітла ніжна усмішка, і в ній нарешті проглянув той самий Северин, якого вона пам'ятала.

— Вона така маленька, — прошепотів сіроманець і провів пальцями по її м'якому волоссячку. — Така прекрасна. Зовсім не доросла...

На дивність слів Катря не звернула уваги: чоловік був таким виснаженим, що чекати від нього осмислених промов не доводилося. Коли Северинова голова торкнулася подушки, він уже спав. Жінка перевірила замки на дверях, лягла поруч, обережно торкнулася скаліченого великого пальця.

Це він. Чоловік, якого вона вже подумки поховала та багаторазово оплакала. Ось, лежить поруч... Відчувала його тепло і запах, але не вірила, що все це відбувається насправді. Солодкою хвилею пригадалися спраглі любощі — як тільки снаги на те вистачило? — і вона заснула так швидко й міцно, як уже давно не спала.

Її збудив світанок. Северин досі спав глибоким сном, і Катря вирішила не тривожити його. Закусивши губу, роздивилася прикрі зміни при сонячному світлі. Слабкі м'язи і кістляве обличчя зціляться харчуванням та відпочинком, але зморшки й сивина... Ці вже не зникнуть ніколи. Що він пережив?

— Ма-ма! Гу-у-у! Ма-ма.

Оля прокинулася, сіла і потягнулася до неї.

— Дивись-но, хто прийшов, — вона підхопила доньку на руки і піднесла впритул до Северина. — Наш татко! Дивись, Олю! Татко повернувся.

Оля поставилася до незнайомця сторожко: насупилася, оглянула з побіжною цікавістю, відвернулася.

— Скажи: та-то.

— Гу-у-у.

— Тато!

— Ту, — відгукнулася дівчинка без ентузіазму.

— Ти до нього звикнеш. А поки змінимо тобі пелюшки...

Оля впродовж дня наближалася до незнайомця і обережно роздивлялася його, але чіпати не наважувалася. Вона звикла бути лише вдвох із мамою.

Северин спав до вечора. Катря не хотіла турбувати його відпочинок: натомість накуховарила стільки, що сама здивувалася — ніколи так не готувала! Наближалася ніч, та жінка вже забула, як тоскно їй ставало вечорами. Вона більше не боялася безсоння.

Чоловік різко сів на ліжку. Озирнувся, спинив переляканий погляд на Катрі, схопився, підбіг до неї, ледь не перечепившись через лаву, стиснув плечі до болю.

— Ти справжня?