Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

чоловіка і подорож до рідних подалі від війни. Корчмарка побігом зиркнула на її приховані під одягом шаблі, перехрестилася і принесла вечерю до кімнати, аби гостя не пхалася з малям до галасної зали.

— Геть забулася, — жінка тепло всміхнулася. — Панно, чи ви не проти перевірки порізом? Хорти Святого Юрія, що нині тут гостюють, вимагають її у кожного гостя.

— Я дуже втомилася з дороги, — характерниця щосили стисла ложку. Бісові хорти! — Тому воліла би пройти всі ці ритуали завтра.

— Панно, лише один невеличкий поріз. Хвилинна справа.

У Буді вони залітали до кожної хати. Хто зі срібним ножем, хто з простим. Різали всіх від малого до старого: опік від срібного порізу чи невразливість до сталевого дорівнювали смертному вироку.

— Може, вони й дитину мені ножем штрикатимуть?

— Ні, панно, ні! Лялечку вашу не зачеплять, йдеться лише про дорослих! Розумієте, нині божих воїнів лишилося не так багато, а перевертнів досі не...

— Ми з донькою після довгої дороги бажаємо відпочити. Не звітувати перед незнайомими чоловіками про те, що в мене кров може ллятися не лише між ніг, а й від порізів.

— Прошу, панно, всього хвилинка, після вечері, — корчмарка відійшла до дверей, обернулася і мовила строго: — Такі правила.

Грюкнула дверима. От сива хвойда!

З Олею на грудях проти озброєних сріблом Катря не мала шансів.

Вона кинула голодний погляд на тацю, де парувала вечеря, вилаялася і притьмом зарядила піштоля. Перевірила коридор: порожньо. Непоміченою скралася до виходу. Оля перестала хникати і зосереджено супилася, ніби відчула важливість моменту. У дальному кутку стара мегера теревенила з гуртом хортів — напевно, доповідала про підозрілу молодицю, яку варто перевірити якнайшвидше.

— Куди це ви, — здивувався стайничий. — Тільки-но приїхали! Злива й ніч на дворі...

— Сідлай!

Шаркань, завжди готовий мчати, вітав її повернення бадьорим іржанням.

— Хутчіш!

Вологі ремені дорожніх сумок вислизали з рук, і характерниця шипіла від люті. Стайничий прийшов на допомогу, змусив неслухняні сакви зайняти місця. Катря поправила хустку-люльку, скреготнула зубами від болю у втомленій спині і застрибнула в сідло: дитина у лівиці, піштоль у правиці, віжки — в зубах.

З корчми висипало п'ятеро чоловіків, один мав чорний однострій із білим хрестом.

— Стійте, панно, — прокричав крізь дощ.

Він єдиний мав рушницю. Інші сунули голіруч із наміром перекрити дорогу. Ніхто не помітив її зброї. Пан або пропав!

Сяйнула блискавка, і піштоль гахнув у голову білохрестого. Хорти від несподіванки отетеріли, а Катря дала Шарканеві острогів і помчала під акомпанемент грому в посічену зливою темряву, притискаючи доньку до повних молока грудей. Оля плакала, налякана пострілом, а Катря шепотіла до неї:

— Не плач, доню, не плач... Нехай наші вороги плачуть...

Вона мусила бути безстрашною заради доньки. Сильною, якою не була заради себе. І вона намагалася, зусісил намагалася бути такою! Аж поки раптом її сили не вичерпалися. Вона дійшла межі.

Однієї зимової ночі, чергової безсонної ночі, Катря збагнула: все намарно. Жити так не має сенсу. Скільки ще ховатися? Як довго поневірятися? Місяці? Роки?

Втеча? Марна спроба відсунути неминуче. Надія? Гидотний самообман. Рано чи пізно вона помилиться... То хіба спалення ненависними хортами буде легшим за смерть від власних рук?

І тягар останніх тижнів зник. На змученій душі полегшало. П'янкими кроками, наче сновида, Катря наблизилася до сплячої Олі. Що за доля чекатиме на неї у світі, якому вона завинила лише своїм народженням? Невже вона приречена на жалюгідне існування у колесі вічної втечі? Цю збочену зміну днів неможливо звати життям!

Так! Милосердно дозволити їй піти першою... І з чистим сумлінням піти слідом. Вони обидві заслужили на спокій.

Подарований батьком ніж застиг над маленькою тендітною шийкою. Лише один рух, швидкий і безболісний — і все скінчиться. Вона зростила це життя у власному лоні, місяцами відчувала, як воно починає ворушитися, зростати, бити ніжками в ребра зсередини... Кілька болісних годин вона випускала його в світ, годувала власним молоком, тож тільки вона має право... Оля потягнулася, позіхнула і сонно кліпнула, розглядаючи блискуче лезо цікавими оченятами.

Катря відкинула ножа і дала собі ляпаса. Другого, третього, четвертого. До крові, до синців! Навколішках просила у маляти вибачення, шпетила себе останніми словами за слабкість. Уперше в житті розпач затьмарив глузд... і, світ їй свідок, це було востаннє! Байдуже до злиднів, байдуже до вічних втеч, байдуже до клятих хортів! Катря підхопила ножа і розрізала долоню, присягнувши на крові стояти проти всього світу заради доньки.

Адже лише завдяки їй вона не збожеволіла. Завдяки їй завжди мала уважну слухачку і бачила світлий промінчик посеред безкінечних сутінків. Завдяки їй відчувала рідну кров поруч і мету попереду... Здавалося, що вони були разом багато-багато років.

Спогад про той випадок припікав соромом. Ніколи і нікому Катря не розповість про це, але щоночі, кожної довгої ночі, при погляді на доньку вона про це згадуватиме. Кляте безсоння!

Безсоння...

Характерниця, потираючи синці під очима, роздумувала, куди рушити далі. Нинішня криївка, себто садиба Буханевича, була гарним прихистком, але Катря відчувала до цих стін відразу. Далека від сіл і битих доріг хатиночка для переховування сіроманців була придбана за гроші, які приніс Володимиру триклятий «Літопис Сірого Ордену». Хіба не гидь? Лицарка знала, що Буханевич не писав тієї брехні, але вдіяти з собою нічого не могла, і приїздила сюди лишень тому, що гарно облаштованих сховків було обмаль.

Інший прихисток — у Чорткові, в маєтку Ярових. Катря не любила його ще більше: по-перше, то була колиска Якова Проклятого, гетьмана, що знищив Сірий Орден; по-друге, Ядвіґа Ярова вважала себе неперевершеною дитячою вихователькою, відтак постійно лізла з непроханими порадами і настановами, від яких Катря ладна була стіни гризти.

— Я виростила трьох чудових дітей: одного хлопчика і двох дівчат, — заявляла пані Ярова.

— А як щодо того хлопчика, який наказав убити власного діда? — хотілося відказати Катрі, але вона стримувалася — після кривавої інавгурації Ядвіґа відмовилася від старшого сина