Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

Ви могли впасти де завгодно, відкрити свій заплічник де завгодно, під’єднати ноутбук практично де завгодно й підключитися до TeamFinch вайфаю (пароль Fringilla216). Плюс тут були снеки, а холодильник був забитий банками слабоалкогольних газованих напоїв із фруктовим смаком. І на вечерю завжди були раді всім. Це була повна протилежність моєму дому.

— Не знаю, Ґрейс, — сказала я. — Я збиралася йти до клініки.

— Та годі, пішли, — промовила вона. — У будь якому разі ти повинна побачити мій новенький «Блу Вейл».

Я чула про цей «Блу Вейл» за кілька тижнів перед смертю мого батька — старенький універсал «Субару» з пробігом у двісті тисяч кілометрів, який придбали батьки Ґрейс, щоб подарувати з нагоди її шістнадцятиріччя, яке…

— О ні! — промовила я, зупиняючись наче вкопана. — Я пропустила твій день народження!

— Ти пропустила невелику святкову вечерю, — сказала вона. — Не переймайся. Але тепер я змушу тебе прийти, бо, о Боже, Маржан, я не можу повірити, що ти пропустила мій день народження.

«Блу Вейл» був якимось округлим і кутастим водночас, із фарами, які мали такий вигляд, ніби примружувались, і з решіткою радіатора, схожою на насуплене обличчя. Він був довгим і низьким, так ніби намагався прокрастися під більшою машиною. Усередині теж було низько, а сіра оббивка на вигляд була зношеною і потрісканою. Але це була автівка, і Ґрейс була єдиною з нас трьох, хто мав права.

Про всяк випадок я зателефонувала у клініку. Домінік запев­нив мене, що все буде чудово навіть без моєї присутності.

— Іди до своїх друзів, — сказав він. — Прибиральниці підметуть вестибюль, а я запасуся ліками й вимкну світло. Можеш не хвилюватися.

У кузові машини було достатньо місця для мого велосипеда. Керрі зголосилася сісти на заднє сидіння, хоча її ноги були задовгими, а задні сидіння затісними. Щойно ми всі пристебнулися, Ґрейс заднім ходом виїхала зі стоянки, виїхала занадто різко, але нам стало весело, і ми всі розсміялися. Потім ми опустили вікна, тому що в салоні «Блу Вейлу» стояв затхлий запах, і тому що було приємно їхати з опущеними вік­нами, коли в автівці з тобою лише твої найкращі по­други, і за кілька хвилин ми зупинилися біля будинку Керрі.

— Ласкаво просимо додому, Маржан, — сказав батько Керрі, побачивши мене. — Приємно бачити тебе знову.

Я очікувала, поки він запитає мене про мого батька, чи скаже, що йому дуже жаль. Мені полегшало від того, що він цього не зробив. Лише тямущий кивок, і на цьому все. Батьки Керрі були ворушкі й доброзичливі, та ніколи не ставили незручних запитань.

Я взяла з холодильника банку зельтерської зі смаком полуниці, вмостилася на крісло-мішок і взялася за домашні завдання, що накопичилися за час моєї відсутності. Їх було дуже багато. У школі мене запевнили, що закриють борги за ті декілька тижнів, але зараз я почала думати, чи справді вони це зроблять.

Керрі сіла на своє звичне місце на великій підлоговій подушці під вікном і почала студіювати підручник з граматики суахілі. Вона відвідувала школу з поглибленим вивченням китайської мови впродовж шести років до того, як ми всі зустрілися, і їй усе ще подобалося час від часу практикувати з Ґрейс свою мандаринську мову. Враховуючи французьку, якою її батьки іноді розмовляли вдома, вона знала чотири мови.

Ґрейс розв’язувала хімічні рівняння в робочому зошиті в навушниках і з виразом похмурої рішучості на обличчі. Вона лежала на дивані, скинувши взуття, і постукувала пальцями ніг, одночасно перебираючи сторінки молекулярних діаграм. Одного разу вона навіть зняла навушники, щоби сказати: «Це лише вдавана хімія», перш ніж знову ввімкнути музику й повернутися до роботи.

Наша трійця могла сидіти так годинами, кожен занурений у свої проєкти й завдання. Коли ми сиділи тут, світ здавався майже нормальним. Я могла спокійно вдавати, що не була ще недавно на іншому кінці світу віч-на-віч із хворим грифоном, відчуваючи те, що відчував він.

Майже, але не зовсім.

Того вечора, коли Ґрейс відвезла мене додому, я сіла на своє ліжко й записала номер Себастьяна у свій телефон. Коли я подумала про Кіплінґа, хворого й немічного в тій темній кімнаті, всередині мене щось здригнулося. Але коли Себастьян сидів зі мною, поки я ридала, коли ми гуляли по території, коли ми дивилися на ліс, світ здавався менш заплутаним. Трохи теплішим.

Я хотіла менше плутанини. Я хотіла більше тепла. І найсильніше я хотіла когось, із ким могла би по-справжньому поговорити.

«Гей, — написала я, — це та сама американка, що ридала посеред твоїх модних меблів».

Я втупилася на слова, які щойно надіслала за океан, і чекала.

Телефон видав звук хлюпання. Невеличка бульбашка з повідомленням з’явилася під моїм.

«Сподіваюся, тобі вдалося взяти себе в руки».

Я усміхнулася.

«Все ще дуже збентежена», — написала я.

«Будь вдячна, що не ти митимеш по дві сотні тарілок щовечора цілий тиждень».

«?»

«Шкільне покарання за прогули. Їм більше не дозволено бити нас, тож натомість вони намагаються вбити нас повторювальними стресовими покараннями».

Тиша. А потім ще один «хлюп». Чи може якесь хлюпання від повідомлень бути таким значущим? Від нього точно.

«Як почуваєшся?»

«Я вдома лише два дні, але вже почуваюся виснаженою».

«Тобі полегшає, — написав він, — ти звикнеш до цього».

Мені не треба було нічого пояснювати Себастьяну. Він розумів мене з півслова.

«Скільки часу це займе?» — «хлюпнула» я.

«Десь приблизно сімнадцять років».

«Обнадійливо, дякую».

«На твоє щастя, — «хлюпнув» він, — ти тепер можеш безпосередньо контактувати із сертифікованим експертом з дисципліни Зберігання Великих Таємниць».

«Ура, мені пощастило».

Була тривала пауза, достатньо тривала, щоб я замислилася, чи не була я занадто саркастичною. Чи не розлютила його? Чи не образила його почуття? Чи не вирішив він, що я не варта тих зусиль? Чи це те, чого я, зрештою, хотіла? Було б не так складно, не так хитко, якби я могла просто забути Кіплінґа і все, що пов’язано з ним.

Хлюп.

«Я серйозно, — написав він. — Ти можеш завжди поговорити зі мною. Ти можеш розповідати мені все, що забажаєш».

Я почала набирати. Я набрала два слова, подивилася на них, і не надіслала. Вони залишалися на екрані, найправдивіша правда, яку я будь-коли писала.

«Я боюся».

Я дивилася на ці слова дуже довго, мій великий палець нависав над кнопкою «надіслати». Чи варто йому про це казати? Чи можу я йому довіряти?

«Хлюп». Від Себастьяна.

«Хай там як, а я мушу