Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

Я видалила те, що написала.

«Заради твого ж блага, помий бездоганно, — «хлюпнула» я. — І дякую тобі».

***

Через кілька днів школа увійшла в ритм. Ніхто вже не зупинявся, помітивши мене в коридорах. Мені якимось чином вдалося надолужити більшість пропущених завдань. Іноді я займалася з Ґрейс і Керрі в кімнаті сім’ї Фінч до настання темряви. В інші дні я була у клініці, де виконувала нецікаві, дорослі обов’язки, про що ніколи не просила. Рахунки постачальників, платіжки, оренда, комунальні платежі. Рентгенівський апарат, який дихав на ладан. Дві іпотеки. Завжди потрібно було щось сплачувати. Щось завжди запізнювалося. І нікого не хвилювало, що єдиною причиною, з якої мені доводилося турбуватися про всі ці речі, був той факт, що мого батька нещодавно вбили.

Іноді, коли у клініці запановувала тиша, я діставала візитівку, що її залишила мені та дивна жінка — чайник у формі звинутої кільцями змії, — і розглядала її в пошуках під­казок. Прихований номер телефону, електронна пошта, яку я могла пропустити, якесь засекречене послання, зашифроване у блочному дизайні. Але на візитівці не було нічого, і що більше я витріщалася на неї, то безглуздішою вона здавалася.

Іноді здавалося, що нічого з того взагалі не було.

Раз на тиждень Керрі, Ґрейс і я відвідували боба-бар, розташований неподалік школи, де розмовляли про всяку всячи­ну. Школа, музика, хлопці. Найголовнішою темою було футбольне захоплення Ґрейс — хлопець на ймення Гові.

— Він так усміхався до тебе в школі, — якось сказала Керрі.

— Він до всіх так усміхається, — сказала Ґрейс. — Це нічо­го не означає. Маржан, скажи їй, що одна усмішка нічого не означає.

На що я усміхнулася й сьорбнула свій чай.

— Що тут смішного? — запитала Ґрейс.

Смішно було спостерігати за Ґрейс, зазвичай такою зібраною й упевненою в собі, яка тепер поводилася, наче Керрі перед іспитом. Це тривало тижнями, і я вже почала було дума­ти, що Ґрейс потай насолоджується цією драмою й увагою.

Я ж почувалася майже так само, як і до смерті мого батька. Проте були речі, про які я не могла говорити. Були історії, які так і просилися з язика, але я не могла їх розповісти. Іноді я хотіла просто закричати: «Грифони існують! Справжні, живі грифони!». Мені здавалося, що ми втрьох — лише діти, і тільки я можу це бачити.

На щастя, був Себастьян.

Ми спілкувалися щодня. Іноді по відео, іноді просто ­короткими дурнуватими повідомленнями. Було боже­віллям те, з яким нетерпінням я чекала появи його імені в моїх ­нових повідомленнях. Надзвичайно заспокоювало, що мені не треба бути обачною, не треба почуватися так, наче я приховую половину свого життя щоразу, коли розмовляю з ним.

— Я злюся на людей за те, що вони не знають про ті речі, які знаємо ми, — сказала я. — Так ніби це їхня провина, що я не можу їм нічого розповісти. З тобою таке буває?

— Постійно, — відповів він. — Треба навчитися бути двома різними людьми. Тим, хто знає, і тим, хто не знає.

— Я трохи ненавиджу тих, хто не знає, — сказала я.

— Я також, — сказав Себастьян.

Ми розмовляли по відео. Я була в задній кімнаті клініки, а він — у порожньому навчальному класі своєї розкішної школи-інтернату. Під кучмою волосся обличчя Себастьяна, трохи знебарвлене камерою, трохи спотворене об’єктивом і трохи заспане, все ще зберігало ту саму напруженість, яку я пам’ятала з моменту, коли вперше зустріла його. Було щось у рисах його обличчя, у тому, як вони поєднуються, щось таке, що я ніяк не могла втримати в голові, що я завжди намагалася вловити й відстежити, так ніби це була якась нерозгадана таємниця. По відео я могла вивчати його лице прискіпливіше, не здаючись дивачкою, не з таким виглядом, наче я витріщаюся на нього. Я робила це постійно, і все ще не наблизилася до розуміння того, чому я не можу змусити себе відвести погляд.

— То чим ти займаєшся, коли починаєш злитися? — запитала я.

— Я знаходжу Кіплінґа, — відповів він, — сідаю біля нього й нагадую собі, чому це варте того.

— А якщо в мене нема під рукою Кіплінґа?

— Ти можеш повернутися в будь-який час, — відповів Себастьян.

— Ти запрошуєш мене на побачення?

— Ти вільна?

Він усміхнувся. Він, звісно, жартував, як і я.

— Себастьяне, як ти гадаєш, мені можна робити це? — запитала я.

— Робити що?

— Спілкуватися з тобою.

— Чому б і ні?

— Я не знаю. Просто мені здається, що повинні бути якісь правила чи щось таке. Можливо, не для тебе, а для мене. Наприклад, я не думаю, що мій батько розмовляв так зі своїми клієнтами.

— Ти хочеш це припинити? — запитав Себастьян. — Мені надалі не писати тобі?

— Ні, — відповіла я. — Я гадаю, що реально би вибухнула, якби не могла ні з ким поговорити. У будь-якому разі це круто. Не знати. Так веселіше.

Себастьян усміхнувся.

— Що? — запитала я. — Я щось таке сказала?

— Ти сказала, що це весело, — відповів він. — Я відчуваю те ж саме.

Коли я виходила з клініки того вечора, то все ще могла бачити обличчя Себастьяна, цю усмішку, ці очі, щось у його обличчі, від чого я не могла всидіти на місці. Я чула його голос, що потріскував через динамік. І мені стало добре. Я відчувала надію. Коли я їхала додому на велосипеді, якесь крихітне й незрозуміле тепло мерехтіло в моїх грудях.

Коли я приїхала, на порозі на мене чекала піца разом із запискою з намальованим на ній усміхненим смайликом.

Я крикнула: «Дякую» в бік дому Франчески, відповіддю на що був собачий хор. Я занесла піцу в дім, плануючи віднести її до моєї кімнати, щоби з’їсти.

Коли я пройшлася по коридору на другому поверсі, килим здавався м’якшим, ніж зазвичай. Було таке відчуття, ніби я прокидаюся від чогось, повертаючись до життя. Потім я побачила двері до кімнати батька — зачинені, як завжди, і в мені здійнялася злість, заглушуючи всі добрі почуття.

Минали тижні. Всі — мої друзі, психолог, якого я відві­дувала декілька разів, докторка Полсон і працівники клініки — вважали, що я збираюся продати бізнес батька. Я ще не намагалася.

Я не могла ще до кінця зрозуміти, чому мені було так важко розлучатися з клінікою. Я не була ветеринаром. Та й сам бізнес був нікудишній. Девід Ґінн, бухгалтер мого батька, а тепер і мій, підтвердив мені це одного вечора.

— Справи кепські, — зізнався Девід по телефону.

— Що мені робити? — запитала я.

— Позбудься клініки за першої-ліпшої нагоди, — від­повів він.