Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

Керрі ледь не схлипнула від хвилювання. Я майже впевнена, що пропуск уроку змусив би її почервоніти так, наче вона підхопила кропив’янку. І я також майже була впевнена, що вона так і вчинила б у цьому випадку.

— Не можу, Ґрейс, — сказала я. — Не сьогодні. Мені треба розібратися з адміністрацією. Я не можу прогулювати заняття, поки намагаюся переконати їх не знижувати мені оцінку.

Керрі полегшено зітхнула, а Ґрейс зморщилася.

— Ви, обидві, зануди, — сказала вона і, гордовито крутнувшись на каблуках, попростувала з перебільшеним роздратуванням. Через плече вона гукнула: «Ланч — надворі». Це була не пропозиція.

В обідню пору Керрі, Ґрейс і я сиділи у сквері кампусу. День видався сонячний, тож багато дітей були надворі. Збившись у гурточки, вони сміялися, галасували чи втикали у свої телефони. Купка дітей із театрального гуртка з’юрмилася довкола дівчинки, яка грала на укулеле і співала пісні Голзі. Декілька хлопців, включно з тим, у якого Ґрейс із першого курсу була закохана, забавлялися футбольним м’ячем, жонглюючи ним туди-сюди. Здавалося, що це був майже звичайний день.

Керрі наминала курячу грудинку, нарізану товстими шматочками, а запивала холодним еспресо. Ґрейс з’їла охолоджену гостру локшину й овочі, які їй приготувала матір напередодні ввечері. Моїм ланчем був бутерброд із арахісового масла на білому хлібі. Принаймі був таким, поки його не побачила Ґрейс.

— У жодному разі, — сказала вона, і після цього моїм ланчем стала охолоджена гостра локшина з овочами, які приготувала матір Ґрейс напередодні ввечері.

— Де ти взагалі була? — спитала Ґрейс, розглядаючи мій розмазаний сендвіч із зачарованою відразою.

— Вдома, — відповіла я, — а потім у клініці. Якою, до речі, я тепер володію. Ось так! — Цього пояснення було недостатньо, і я це відчувала. — Я намагаюся зібратися докупи. Я не намагалася відсторонитися від вас. Я просто не була готова до цього. — Я кивнула в бік школи і трав’янистого поля. — Дотепер.

— Я не можу повірити в те, через що ти пройшла, — сказала Керрі.

Вона похитала головою й подивилася на траву. Мені здалося, я побачила сльози в її очах.

— Дівчата, ну чесно, у мене все гаразд, справді, — сказала я.

— Вони знають, хто це скоїв? — спитала Ґрейс.

У мене було відчуття, що вона мене запитуватиме про це через кожні декілька днів, допоки я не відповім ствердно.

— Ще ні, — відповіла я. І вони навіть не близькі до розгадки.

Я намагалася згадати, чи котрась із них узагалі зустрічалася з моїм батьком. Можливо, Ґрейс заходила по дорозі до кліні­ки раз чи двічі. Можливо, він забирав мене одного разу зі шкільної дискотеки? Я завжди намагалася тримати його пода­лі від себе. Я боялася, що він усе зіпсує, якщо буде ­занадто серйозним, чи занадто сумним, чи просто занадто дивакуватим.

— Хочеш поговорити про нього? — наважилася Керрі. — Я маю на увазі, якщо це допоможе?

Я не хотіла говорити про нього. Але я ніколи не могла би сказати те, що хотіла б, ні Керрі, ні Ґрейс.

Я тримала цю історію в таємниці й нічого не промовила. Ґрейс співчутливо поклала свою руку на мою долоню. В цей момент футбольний м’яч пролетів через наш пікнік, і коханий Ґрейс прибіг за ним, вибачаючись перед нами, й особливо перед Ґрейс, яка водномить зачервонілась, як маків цвіт. Ми всі росміялися, і розмова потекла далі, але моя історія так і залишилася моєю.

Був літній ранок, і мені було одинадцять років. Мій батько перебував у відрядженні, а потім повернувся. Короткочасна подорож, думала я, але всі вони викликали одні й ті ж емоції: злість, самотність і жах.

Ми провели ніч за грою в карти. Коли я була маленька, мій батько навчив мене перській картярській грі під назвою Пасур. Ми не так вже й часто грали, але вряди-годи один із нас приносив колоду й ми робили кілька роздач. Це була звичайнісінька колода карт, але мій батько називав масті й лицьові зображення карт їхніми перськими іменами й рахував очки мовою фарсі, і тому ці карти сприймалися зовсім по-іншому.

Мій батько теж виглядав по-іншому. Він був десь деінде, коли ми грали. Я не знаю, чи то був Іран, чи моє дитинство, чи якесь місце, про яке він ніколи не розповідав. Але де б це не було, там була повня щастя й надій, на відміну від тих місцин, де він провів решту свого життя.

Я пішла спати тієї ночі, почуваючись у безпеці. Я більше не була самотньою. Наступного ранку я прокинулася й побачила на своєму кріслі записку, написану різким та чітким подчерком:

«Я пішов рано на роботу. Не хотів тебе будити.

— Тато»

Мої груди стиснулися. Все, що я відчувала, поки він був не поруч, нахлинуло знову, але тепер це було вдвічі гірше. Я була ще злішою, ще самотнішою й переляканішою. Це був той самий день, коли я усвідомила, що цьому не буде кінця. Завжди все буде тільки так і не інакше, і ніколи не стане краще.

Я розірвала записку, перекинула крісло і, гримнувши дверима своєї кімнати, спустилася вниз.

Я стояла на кухні, сповнена відчуття хаосу й небезпеки, а під усім цим у мені зяяла спустошеність, так наче десь у центрі мого серця була чорна діра, яка жадала, щоби її заповнили. У глибині душі чогось не вистачало — чогось доконче необхідного.

Тоді я почала готувати сендвічі.

Я використала всю буханку білого хліба і стільки арахісового масла, скільки могло вміститися на кожній скибці. Я не знала, що іще можна зробити. Я склала їх у купку, приплюснула й запхала назад у пакет із хлібом, а потім поклала цей пакет у заплічник. Заплічник влігся за моєю спиною, і я пішла. Я не знала, куди прямую.

Коли хтось знайшов мене наступного дня, я вже пройшла понад тридцять кілометрів. Мої ноги задерев’яніли й боліли. Я з’їла всі сендвічі, і мені зробилося зле. Я змерзла й була розгублена, і налякана, і я не наблизилася до шуканої цілі.

Батько забрав мене й відвіз додому.

— Я радий, що з тобою все гаразд, — сказав він, і на цьому все.

Коли ми дібралися додому, він подивився на мене так само, як робив це завжди, коли кудись ішов. Ніби зі мною було щось не так, і це «не так» жоден лікар не зможе виправити. Я навіть не припускаю, що він злився.

Я гадаю, йому було соромно.

Ґрейс спіймала мене після уроків, взявши під руку, коли я прямувала до виходу.

— Ми йдемо додому до Турботливого Ведмедика, — сказала вона. — І ти йдеш також.

Сімейна кімната в будинку Керрі була нашим постійним місцем зустрічі. Там було тепло, чисто і багато затишних місць,