Ді Мія - Готель Світів , Ді Мія

– Ми в готелі.

- В готелі?  - Я окинула поглядом занедбану кімнату.  - Який не працює?

- Майже, - посміхнувся він

Раптом з-за його спини з'явилася руда маківка і я побачила обличчя знайомого чоловіка, який позавчора... І тут мої очі округлилися.  Невже я всередині тої будівлі, двері якої відчинила ключем?
Тим часом руда голова протиснулась у двері біля Даніеля.

- Привіт, ми знову зустрілися, я ж казав!  - Променисто посміхнувся він.

- Доброго ранку!  – Я злякано зробила крок назад.

- Адріане!  Що ти тут робиш?  - Сказав, ніби прогарчав Даніель і зсунув брови на переніссі.

- Ось купив еее... Як там тебе звати?
- Лейя - тихо промовила я прифігів від фамільярності.

- Лейя, угу, приємно!  Нічого що я на ти?  - Безцеремонно потис він руку мені, я кивнула головою, - Ось купив їй попити й перекусити, адже ти, я певен, зовсім про це не подумав!

У мої руки втиснули пляшку газованої води та пакет з ароматною випічкою.

Живіт забурчав натякаючи, що я не їла відколи ... Універ!  Я простогнала.  Обидва чоловіки напружилися.

- Що таке?  - Із занепокоєнням запитав Даніель.

- Щось болить?  – Серйозно додав Адріан.

– Все гаразд, просто я пропустила пари і… О Боже, дідусь!  Він же напевно божеволіє!  - Я почала крутитися, щоб знайти телефон, але згадавши що він лежав у рюкзаку, який вкрали, застогнала.

- Не хвилюйся! - Підморгнув мені Адріан, - Я був у тебе вдома і сказав дідусеві, що ти сьогодні переночуєш тут і що все з тобою в порядку.  Він не знає про напад.

Я недовірливо глянула на нього.

– Що?  А як ти дізнався, де я зараз і де я живу?  І головне, чого це дідусь повірив тобі на слово?  - Примружилася я з недовірою.
Він запихкав.

- Дізнався ще вчора. Побачив, як Даніель тебе притяг сюди. Ми разом обробили твої рани, а потім я пішов до твого діда. Чи ти забула, що я знаю, хто він?  Тим більше я знаю де він живе – пролепетав він.

- Та не забула.  До речі, як ти дізнався про все це?  - Схрестила я руки на грудях у захисному жесті.

– О, це дуже довга історія.  Може, ти спочатку поїси, хоч трохи?

– Вам не важко стояти?  - Промовив Даніель, що стояв до цього моменту тихо не перериваючи нас.

- Трохи, - Зізналася я.  Стояти справді було важко та й пити і їсти хотілось зі страшною силою.

- Ну що й потрібно було довести!  - Адріан акуратно взяв мене за руку і потяг до ліжка.

Я пішла за ним хоч і була налякана до чортиків.  Даніель не зрушив з місця.
Я сіла назад на ліжко. Адріан зірвав зі стільця покривало, піднявши стовп пилу, і сівши навпроти мене підпер рукою підборіддя.
Я надкусивши круасан мало не подавилася коли він втупив у мене свій погляд.

- Перестань так на неї дивитися вона і шматка не зможе проковтнути під твоїм пильним поглядом.  – сказав Даніель все ще стоячи у дверях.

Я побачила на щоках чоловіка невеликий рум'янець, він відвів свій погляд.

- Пробач! - Почухав потилицю Адріан, - А ти?  Будеш там довго стояти?  Може, сядеш уже теж?  - Глянув він на Даніеля.

- Мені й так добре! - Промовив той, але все ж таки прикривши двері в кімнату підійшов і сперся  спиною на підвіконня.

Мені різко перехотілося їсти.  У їхній компанії я більше і шматка проковтнути не зможу.  Я спробувала відкрити пляшку, але вона була надто сильно закручена, а мої руки перемотані бинтами.  Я побачила що Даніель смикнувся в мій бік, але Адріан висмикнув пляшку та одним рухом відкрив її.

- Вуаля!  - Підморгнув він мені й віддав її назад.

- Дякую!  - Сказала я та зробила декілька ковтків й відчула полегшення.

На кілька хвилин у кімнаті запанувала тиша. Я прочистила горло.

- Ви знайомі?  - Вирішила я хоч якось розрядити обстановку, тим більше, що цей факт здався мені дивним.

- О так!  - весело сказав Адріан, - Ми з Денні дуже давні знайомі.

- Угу!  – підтвердив Даніель, – На жаль.  – тихо пробурмотів він собі під ніс.

Мда, не густо видали інформації, можна було б і не питати.

- А... Де ми? - Все ж таки поставила питання яке мене мучило. Відповідь на яке я, мабуть уже знала. - Тобто, я знаю що в готелі.  А в якому?  Не пам'ятаю, щоб у нас у Нірейморі був покинутий готель.

- Іноді люди не бачать те, що коїться у них під самим носом!  – Сказав Даніель.

- Пам'ятаєш той будинок, який ти відкрила ключем?  Та дааам!  – Адріан розвів руками показуючи на стіни – Ти всередині нього!

Я нервово ковтнула.  Була надія, що я помиляюся, але на жаль.

- А що ви тут робите?  - Зміряла я їх поглядом по черзі. - Таке відчуття, що ви тут мешкаєте.

Даніель серйозно глянув на мене. Адріан розвів руками.

- Я, іноді живу, але не в цій кімнаті.  - Він скривився і замахав руками ніби відганяючи пилюку.  - А Даніель...

- А я іноді тут буваю у справах.  – швидко перервав той Адріана.

- Тут? У справах?  - Я скептично подивилася на занедбану пильну кімнату.

- Це довго пояснювати. – Сказав він тихо.  - Краще скажіть, ви пам'ятаєте, що трапилося вчора?  - промовив він стаючи більш серйозним.

- Можна на "ти"?  - запропонувала я.  Даніель кивнув - Пам'ятаю, як на мене, напали й забрали рюкзак і більше нічого не пам'ятаю.

Чоловік зітхнув.

- Ти розглянула нападника?

- Ні!  - Дуже швидко відповіла я. Єдине що пам'ятаю, що він літав, але не можу я справді сказати про це їм.  Може це були лише галюни?

Раптом двері відчинилися і в них з'явився сивий чоловік. На вигляд йому було років 60. Коротке волосся було зализане назад, обличчя вкрите зморшками, на щоці виднівся невеликий вицвілий з віком шрам.  Очі блакитні наче затягнуті серпанком.  Він був одягнений у темні штани та білу сорочку.

- Доброго ранку, міс Браун!  -Він кивнув головою чоловікам.

- Доброго! - Кивнула я здивовано дивлячись на чоловіка.

– Це Тіймор – дворецький цього місця, - Сказав посміхаючись Адріан і заклав руки за голову. Закотивши очі, він продовжив не даючи мені сказати ні слова. - Так-так у цієї задрипаної халупи є дворецький. І це ще не все дивовижне з того, що тут є.