Богоміл Райнов - Пан Ніхто

ранком третього дня, зустрівши мене в тлумі біля бару. — Може, вип'ємо чогось пристойнішого?

— Якщо знову каву, не бачу потреби йти кудись, — відповів я.

— Може, й не каву, — знизав плечима Сеймур. — Головне — аби свіже повітря.

Він, очевидно, фанатик чистого повітря, бо все жаліється на задуху, не підозрюючи, що її може викликати сигарета, яка не перестає диміти в його роті.

Ми сіли в елегантний чорний «Плімут» і рушили у невідомому напрямку.

— Вчора ви кинули гру саме тоді, коли вона тільки почалась, — промимрив мій супутник, втупившись просто себе.

Він упевнено й вправно вів машину людними вулицями, але його манері рушати з місця чи гальмувати бракувало плавності, відчувалася рвучка твердість.

— Я дав можливість дамі відігратись, — мовив я, неначе виправдовуючись.

— Істерія не може конкурувати з твердим холодним розумом, — заперечив Сеймур, не повертаючи голови. — Рулетка, як вам відомо, раціональна гра, гра ймовірностей, в якій всі найкращі варіанти попередньо відібрано в гравця й передано банку.

— І ви все-таки маєте нерозсудливість грати…

— Я граю не через нерозсудливість, а через довіру до власного здорового глузду. Я люблю складні ігри, Майкле.

Він уперше і наче випадково назвав мене на ймення. Тут усі починають звати мене Майклом, ніби переконуючи, що я вже своя людина.

Виїжджаємо на широку Фредеріксберг-алею, і Сеймур збільшує швидкість, не уриваючи свої міркування:

— Дороті варто б спробувати щастя в покері. І то в суто жіночому товаристві. Одна несамовита істеричка поміж трьох інших — це вже певний шанс на успіх… — Він замовк, неначе згадавши щось. А невдовзі докинув: — Сподіваюсь, те, що я кажу, вас не дратує.

— Чому мало б дратувати? Ви ж говорите про Дороті, а не про мене.

— Але ж Дороті ваша приятелька…

Справді, дама в сірому, яку б вже слід назвати дамою в рожевому, цього ранку досить недвозначно виказала свою прихильність до мене. Вона підвезла мене на симпозіум своєю машиною, а під час засідання розважала досить інтимною розмовою, супроводжуваною усмішками і відповідними поглядами.

— Коли вже йдеться про дружбу, гадаю, що ваша дружба з Дороті трохи давніша, — мовив я незворушно.

Сеймур відповів не одразу, може, шукав якийсь прихований зміст у моїй банальній фразі. Потім зовсім несподівано проказав:

— Припускаю, що вона сама запропонувала вам її.

Здогад точний. Однак я не звик обговорювати подібні речі з іншими, а ще менше з тими, кого я знаю два дні. Тому полишив свого супутника розмовляти з самим собою:

— У наш час не диво, коли жінка сама пропонує своє тіло. Іноді це робиться заради чистої насолоди, іноді заради насолоди плюс чого іншого, а іноді тільки заради чогось іншого без жодного зв'язку з насолодою.

Сеймур замовк, неначе даючи прикинути, до якого з трьох варіантів віднести мій власний. Й оскільки мовчанка затяглася, він промимрив:

— Даруйте. Дороті справді має рацію: мені не щастить у лицемірстві світського виховання.

За півгодини ми вже сиділи в одному із закладів на Строгет, розкішній торговій вулиці, закритій для машин. Кельнер приніс нам дві склянки, у яких було мало віскі й багато льоду. Ми умочили губи в питво й задивилися на навколишній краєвид. У цей передобідній час вулиця повнилася строкатим космополітичним натовпом: босі хлопці у кудлатих кожухах, дівчата, що забули, напевно, повдягати спіднички, й інші, що не встигли зняти піжами, хід голих стегон і напівголих задніх частин, суконь до землі й до талії, наквацьованих чи просто немитих облич, жіночих блузок, схожих на рибальські сіті, чоловічих штанів з мішковини, підперезаних очкурами, не кажучи вже про буйство барв з явним тяжінням до найкрикливіших.

— Шизофренія на повний хід, — ліниво зауважив Сеймур, тягнучись до своєї склянки. — Щедрий матеріал для соціолога.

— І не дуже цікавий, — додаю я. — Все це не важко пояснити.

— Знаю я ті ваші пояснення. Як і наші. Люди споконвіку приписують світові закономірності, вигадані їхнім убогим розумом. Огюст Конт винайшов три стадії у розвиткові суспільства. Ви їх збільшили до п'яти — от і вся різниця.

— Мені здається, справа не в кількості. Конт виводить свої стадії з людської свідомості, а ми виводимо їх з об'єктивного розвитку матеріальної дійсності, — заперечив я, пускаючи в хід ерудицію, накопичену під час подорожі у спальному вагоні.

— Правильно. Ви замінили одну функцію іншою. Це заслуга, яку я не насмілююсь одбирати у вас.

— Якщо для вас об'єктивний розвиток фікція…

— Об'єктивний розвиток? Але дозвольте, де гарантія, що ви його розгледіли? Людина вже у своїй біології запрограмована як безсила й обмежена істота.

По цих словах Сеймур узяв зі столу пачку «Кента» і показав мені, наче згадана людська нікчемність містилася десь поміж сигарет.

— І все-таки ця безсила істота робить все нові й нові відкриття, які допомагають їй долати своє безсилля.

— Я зовсім не заперечую цю елементарну істину, — кивнув мій співрозмовник, діставши сигарету й увіткнувши її у правий кутик рота. — Але роблячи жалюгідні відкриття, людина неспроможна передбачити їхні наслідки. Тому ці відкриття ні на йоту не применшують її слабості й замість зробити з неї володаря всесвіту, як ви полюбляєте твердити, кидають її у нове рабство. Ось погляньте.

Елегантною срібною запальничкою він показав на площу, що відкривалася в глибині вулиці, настільки забиту машинами, що вони ледве повзли.

— Люди вигадали автомобіль, щоб швидше пересуватись, але кількість автомобілів збільшується у такій пекельній прогресії, що скоро унеможливить будь-який рух. Людина перетворилася на бранця машин, створених нібито, щоб позбавити її труднощів…

Сеймур клацнув запальничкою, затягнувся й провадив далі, разом з словами виштовхуючи з рота хмарки тютюнового диму:

— Атомна бомба малювалася її творцям як засіб перемоги не тільки над противником, але і над страхом перед будь-яким противником. Але тільки з винаходом атомної бомби почалася ера найбільшого страху, який тільки знало людство. Страху для всіх, включаючи й творців бомби.

— Це тільки доводить просту істину, що технічний розвиток далеко випередив розвиток суспільного ладу. За досконалішого суспільства…

— Ілюзії! — перебив мене Сеймур. — Все це доводить безсилля усього суспільства і взагалі будь-якого суспільства, озброєного функціями тих чи інших хибних закономірностей.

— А які ж, на вашу думку, справжні? — запитав я, охоче надаючи слово співрозмовнику.

— Їх немає, — відказав Сеймур, розвівши руками. — А якщо й існують, вони незбагненні для нас, для нашого убогого розуму, який оцінює явища в обмежених можливостях трьох вимірів. Але з усім своїм неуцтвом ми могли б чесно визнати, що цей Всесвіт — невимірно велетенське пульсування, бурхливе дихання якоїсь матеріальної чи якої хочете субстанції, рух, закономірний чи хаотичний, в