Богоміл Райнов - Пан Ніхто

якого кожне вдихання є початком, народженням, творенням, а кожне видихання — поривом смерті, космічними катастрофами, винищенням. Вариво паростків і гниття, наполегливого прагнення до зростання і безжального винищення ростучого. І в тому гігантському процесі, уявіть собі, земна людина-мурашка намагається встановити якийсь свій лад, підкорити своїй блошиній волі поведінку вола…

— Нищівне порівняння… — пробурчав я.

— Анітрохи. Ви знаєте не згірш, що відмінність між нікчемністю людини і величчю Всесвіту взагалі не піддається образному порівнянню.

— Не розумію тоді, навіщо ви присвятили себе такій непотрібній науці, як соціологія.

— Бо це було ухвалено ще до мого прозріння. І тому, що соціологія така ж непотрібна наука, як і всі інші. А в такому випадку чи має значення, на якій точно спеціальності зупинишся, аби брехати людям і собі, ніби робиш щось корисне?

— Що ж до користі, не бачу тут ніякого обману: соціологія допомагає вам добувати собі хліб, — насмілився зауважити я.

— Найабсурдніше те, що мені нема потреби добувати собі хліб, як ви висловилися. Я той, кого прийнято називати «заможна людина», Майкле.

Він вимовив останню фразу з такою ніяковістю, неначе відкривав мені якусь непристойну таємницю. Тоді прозаїчно запропонував:

— Ще віскі, га?

— Як хочете.

Сеймур зробив недбалий, достатньо зрозумілий знак кельнеру, що стояв перед входом у заклад, і невдовзі перед нами знову стояли дві склянки, добре набиті кубиками льоду.

— Власне, я став соціологом тоді, коли ще перебував у полоні своїх забобонів, хоча вже бачив усю їхню сміховинність. Здоровий глузд підказував мені, що я можу наплювати на все, однак забобони нагадували: «А що скажуть інші?» Звичайно, я вже тоді подумки плював на інших, на всіх отих «інших», що звуться суспільством, і все ж мені не хотілося вважатися багатим неробою, як оті пустопорожні суб'єкти, що розтринькують чверть свого життя по літаках і аеропортах, перелітаючи з курорту на курорт і з казино до казино. І не тому, що я не неврастенік, як вони, але моя неврастенія прагнула дій, оцінюваних як суспільно корисна діяльність. Сподіваюсь, ви розумієте мене?

— Думаю, що так, — кивнув я, потягнувшися до своєї склянки. — Якщо це взагалі щось значить для вас.

— Природно, значить

— «Природно»? Наскільки я зрозумів, для вас усе на цьому світі нічого не значить.

— О, не сприймайте моїх слів буквально. І не плутайте теоретичні концепції з практичними вчинками. Ви, як висловилась моя секретарка, мій противник, звичайно, в теоретичному аспекті. А людина завжди цінує думку свого противника… іноді навіть більше, ніж думку друга. Чи не так?

— Не знаю, — відказую, одставивши склянку після того, як добре остудив об неї руки. — Гадаю, якби противник мав про мене надто прихильну думку, це навряд чи мене втішило.

— Йдеться не про приязну думку, а про повагу, — уточнив Сеймур. — Я можу поважати свого противника, не маючи про нього приязної думки…

— Мені важко вловити нюанс… — докинув я нахабно, бо нюанс аж надто очевидний.

— Я можу поважати вас, що не перешкоджає мені відкидати ваші ідеї, — терпляче пояснив співрозмовник. Й оскільки я промовчав, він провадив далі: — Ви навіть не можете зрозуміти, що безладдя за своєю природністю менш небезпечне, ніж ваші ілюзії про лад і справедливість. Небезпечні ілюзії. Усі війни й усі страшні кровопролиття велися за такі ілюзії. Людство завжди винищувалось в ім'я життя, кращого життя, ідеалів життя. Взагалі лихо людства в тому, що про нього завжди дбала купка самозваних благодійників вашого штибу. Коли б кожен дбав сам про себе, а не намагався рятувати інших, цей абсурдний світ був би дещо спокійніший.

— Якщо послухати вас, то справи ведуться найкраще тоді, коли ніхто нічого не робить.

— Так, коли мати на увазі саме ці справи. Перестаньте вчити людей як їм жити. Перестаньте допомогати їм налагоджувати життя, не спитавши, чи потребують вони вашої допомоги.

— Я нікого не збираюся вчити, — нагадав я йому.

— Як не про вас особисто, а про ваших мислителів. А що ж до мене чи до вас, правило можна застосувати у зворотному вигляді: не дозволяймо втручатися в наше життя й нав'язувати нам життєві засади, при складанні яких ніхто не питав нашої думки.

— Ваша обробка почалася дещо несподівано й досить енергійно, — зауважив я, приховуючи усмішку.

— Саме це й мусить переконати вас, що про обробку і не йдеться. Я, як ви вже зрозуміли, майже легендарний у своїй нетактовності, — ледь посміхнувся й Сеймур.

— «Нетактовності» чи «щирості»?

— Ці два поняття цілком рівнозначні в тому доброму суспільстві, до якого я маю нещастя належати.

— Ви, здається, вважаєте нещастям, що взагалі належите до людського суспільства. Ви з мукою несете хрест життя.

— Скажіть — «з нудьгою». Це буде точніше, — відповів Сеймур, виплюнувши недопалок.

Він огледівся, допив воду, що утворилася в склянці з розталого льоду, й глянув на мене примруженими очима:

— І все-таки ця нудьга ніщо у порівнянні з тією, Великою нудьгою.

— Точніше? — запитав я, також допивши з своєї склянки.

— Та отією, яка починається після похорону.

— У нас досить часу розмірковувати над цією проблемою, перш ніж нас поховають.

Сеймур знову озирнувся й проказав майже пошепки:

— Здається, за вами стежать… Якщо, звичайно, не стежать за мною.

Те, що за мною стежать, я знаю й без Сеймура. Ще коли ми пили першу порцію віскі, я помітив чоловіка, який стовбичив за традиційні п'ятдесят метрів між кіоском з порнографічними виданнями і входом у кінотеатр.

— Навіщо за мною стежити? — запитав я здивовано.

— Просто так: звичайна шпигуноманія, — знизав плечима мій співрозмовник. Потім, ще більше примруживши сірі очі, додав: — Може, бояться, що ми укладемо з вами таємну угоду, га?

І вперше розсміявся уголос дещо хрипким сміхом, як сміється незвична до цього людина.

________

Побоювання, що сіроокий мізантроп запросить мене на обід, не виправдалося. Кажучи «побоювання», я, може, дещо перебільшую, але в даний момент мені не хотілося б ні відмовлятися від запросин Сеймура, ні пропустити зустріч з дамою. Дамою у рожевому.

— Куди вас підвезти? — запитав мій супутник, коли ми вже сиділи в «Плімуті».

— До готелю «Англетер», якщо це вам не важко.

— О, і ви в «Англетері»! — півголосно промовив Сеймур. — Чудово. Тільки показуйте дорогу.

Подорож минула в мовчанні, коли не рахувати моїх команд «праворуч» чи «ліворуч». Чоловік за кермом поринув у свої думки чи в ритм руху. Підозрюю, що він не дуже балакучий, хоча зі мною говорить без упину.

Коли ми вже під'їхали до готелю, Сеймур зауважив:

— Не сподівався такого сліпучо-білого фасаду. Мені здається, що добрій старій Англії більше пасувало б щось закуреніше…

— А