Богоміл Райнов - Пан Ніхто

а Беррі, Хіггінс і Грейс давно зникли. Саме час наслідувати їхній приклад. Машина мчала вечірніми вулицями, а Дороті вела своєї:

— Злість мене бере, що так по-дурному програла ваші гроші, — бурмотіла вона.

— Вони такі ж мої, як оті в «Тіволі» — ваші.

— Жбурнути мій виграш у кошик, ви уявляєте!

Вона повернула обличчя до мене, наче забувши про кермо, і мене охопило неприємне відчуття, ніби ми зараз вріжемося у якусь вітрину.

— Тепер ви розумієте, чому я програла? Коли нехтуєш тим, що одержав, доля тебе карає. — І, знову втупивши погляд просто себе, Дороті повторила — Жбурнути мій виграш у кошик…

— А може, цього вечора він те ж саме вдіє і з своїм.

— Ждіть, аякже! — Потім знову повернулась до наболілого — Треба було міняти стиль гри. Бачиш, що програєш, — зміни стиль.

— І що з того? Ви ж не можете змінити систему. Рулетка — це система, і вона працює проти вас.

— Але ж ви виграли…

— Тимчасово. Це також елемент системи. Пастка для наївних.

— Вільям теж виграв, — наполягала Дороті. Оскільки я мовчав, жінка сама собі відповіла — Власне, людина легко виграє тоді, коли виграш їй байдужий. Взагалі людина завжди одержує задарма те, що не цінує. Сеймур — багата людина.

— А ви?

— Була багата, Майкле. — Вона наголосила на минулому часі. — Не скажу, що зараз бідна, але примхи надто дорога річ, щоб попускати їм усе життя.

— А навіщо попускати?

— Навіщо? Бо життя без них стає нестерпно нудним. Дороті різко повернула і так само різко загальмувала перед освітленим білим фасадом «Англетера». Потім заглушила мотор, вийняла ключ і, глянувши на мене, додала:

— Якщо я запрошу вас до себе, гадаю, що і це моя маленька примха, але я готова дозволити її…

________

Маленька примха? Чому б і ні. Особливо коли цього вимагає етикет.

Підводжусь з ліжка, закурюю сигарету й влаштовуюсь у зручному білому кріслі. У цьому люксовому апартаменті все біле й рожеве, як і жінка, що забула вкритися перед тим як заснути. Неуважливо окидаю поглядом це тіло, коли не свіже, то принаймні щедре. Переводжу погляд на обличчя: вуста без помади видаються блідими, під очима темні кола. «Не дав би вам більше двадцяти п'яти», — казав я, звикнувши з галантності применшувати на десятиріччя вік знайомих мені жінок. Так, їй не менше тридцяти п'яти, і принаймні половина цього віку минула в маленьких примхах, і втома вже пробивалася з-під рожево-білої поверхні фасаду.

Джеймс Бонд і йому подібні, попри свою пристрасть до маленьких постільних розваг, мабуть, зневажили б залицяння цієї відквітлої красуні. А я при всій своїй скромності відгукнувся на перший заклик. Курйоз.

Людей, на яких слід заповнювати досьє, збільшилося з трьох до п'яти, і кожен з них дурить мене по-своєму, за винятком хіба Грейс, яка не бреше тільки тому, що мовчить. Вони обсновують мене брехнею слів і вчинків, і найпростіше виплутатися з тенет, здавалось би, — припустити, що все, що йде від них, — брехня. Але припустити таке — значить позбавити себе тих опорних пунктів, тих маленьких ознак правди, з яких може скластися ціла правда.

Погляд знову падає на сплячу жінку, втім, без будь-якого інтересу до її жіночих принад. Якщо в п'ятірці доброзичливих і відвертих людей справді є щира людина, то це, без сумніву, Дороті. Питання в тому, наскільки її відвертість може завдати мені клопоту поза помірними втіхами помірних примх.

Звичайно, кожен незнайомий — можливий супротивник. Але можливий — ще не значить справжній. До того ж супротивники можуть бути найвідмінніших вдач і спонук. А це означає, до речі, що є супротивники, яких у даний момент можна обернути на союзників.

Неначе відчувши, що я думаю про неї, Дороті заворушилася в ліжку, спробувала вкритися неіснуючою ковдрою й повернулася на інший бік.

Вважається, що у такій професії, як наша, певна доза підозріливості не шкодить. Питання тільки, що ми розуміємо під цим і в якій дозі. Постійна підозріливість затуманює ясність бачення, розпорошує увагу, примушуючи озиратися на всі боки замість зосередитися на тих напрямках, звідки справді може чигати небезпека. Підозріливу людину мають за дуже обережну й невразливу, але вона, власне, фортеця, уже напівзахоплена ворогом, бо дезорганізована зсередини.

Я загашую сигарету в кришталевій попільниці, встаю з крісла й нишком заходжуюсь оправляти свій одяг, весь час думаючи про одне.

Так. треба бути не підозріливим, а проникливим, мати вуха й очі відкриті, щоб сприймати усю наявну інформацію — й брехливу — і напружувати мозкові звивини, щоб ретельно аналізувати її. Сеймур має рацію: будь-яка брехня, за характером своїх хибних відомостей, часто-густо несе досить точну інформацію про те, що намагаються приховати. Дайте будь-кому вільно брехати півгодини, і він своїм базіканням неодмінно викаже щось із того, приховуваного. Тому базіки небезпечні самі для себе і для своїх навіть тоді, коли брешуть.

Отож я вслухаюсь у все, що можу чути, й вдивляюсь у все, що можу бачити, і навіть сам ладен на певні пустощі в ім'я галантності. І ось мій слух уловлює ледь чутний дисонанс у цьому наче злагодженому квінтеті. Щось рипить у взаєминах Сеймура, з одного боку, і Хіггінса та Беррі — з другого. Ще виразніше це у взаєминах Сеймура й Дороті. І хоча рипіння звичайно дратує, та зараз воно швидше тішить, і я навіть не проти, щоб дисонанс у квінтеті посилився настільки, щоб весь концерт зірвався.

Але дисонанс може бути й заздалегідь передбачений. Додаткова пастка на простачка. Точнісінько, як випадкові виграші підтримують ілюзію, що система працює на твою користь. Коли п'ятеро хочуть навіяти тобі враження, ніби ти потрапив у щиру домашню обстановку, найпростіше почати кепкувать один з одного чи сваритися. «Не думай, що ми щось приховуємо. Дивись, ми ледве терпимо один одного».

Дороті знову заворушилася на ліжку. Певно, змерзла, бо згорнулась клубочком і затихла. Крізь напіввідчинене вікно вливалося прохолодне повітря, змішане з запахом моря. Світало. Неонові колби на порожньому майдані випромінювали в сутінки бліде сяєво. Десь неподалік старовинний годинник відлічив чергові півгодини кількома тактами улюбленої всіма старовинними годинниками біг-бенівської мелодії.

Я надів піджак, підійшов до ліжка й накинув на жінку легку пухову ковдру. І вийшов, безшумно причинивши двері.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Симпозіум ішов усталеним порядком. Наукові повідомлення й виступи по доповідях — писані, бо доповіді були відомі наперед. Фотографування на згадку — в залі. Знімки на згадку і кава в кулуарах.

— Їхня кава на рівні доповідей, — зауважив Сеймур