Богоміл Райнов - Пан Ніхто

знаєте, щось на зразок міського майдану. Люди просто переходять його, перш ніж іти куди-інде. За винятком тих, хто віддається грі… чи життю, як грі… чи як там ще…

Отже, ми посідали у дві машини, що стояли біля «Тіволі», й подалися до Тейлорів.

Господарі зустріли нас такими ж стандартними усмішками, якими зустрічали й інших гостей. Може, тільки Сеймур мав привілей на особисте ставлення, бо замість машинального «як поживаєте?» йому було сказано: «Як мило, що ви прийшли, Вільяме». Ми увійшли в салони, а подружжя залишилося в холі, де, видно, їм судилося простояти цілий вечір, зустрічаючи й проводжаючи гостей, які без упину розминалися у дверях. Інакше кажучи, миле двійко молодих людей, які, боюся, заскоро постаріють під тягарем світського життя. «Салони» — це п'ять-шість просторих кімнат, сполучених між собою й обставлених дорогими меблями, придбаними, певно, випадково, бо такі ж строкаті й різностильні, як і численні гості. Що ж до самих відвідувачів, тут, крім кочівників, які заявилися тільки вихилити по чарці, були й представники більш осідлих племен, що розташувалися по канапах, а то й просто по килимах. Суміш вишуканої елегантності й богемної недбалості, голених і бородатих фізіономій, міні- й максі-туалетів, зачісок майже всіх кольорів веселки й найрізноманітніших мов індоєвропейської групи. І тільки одним-єдина об'єднуюча ланка — випивка. Усі тут п'ють віскі й усі однаково спраглі, отож кельнери в білих куртках без упину розносять таці з повними келихами й прибирають порожні.

Наша компанія розпалась у цій юрмі, і я вже відчув полегшення від того, що лишився сам, коли просто над вухом почувся трубний голос Сеймура:

— Чи не здається вам, що тут надто гамірно… й страшенно душно?.. Ходімте краще далі.

— Боюся, що далі те ж саме, — неохоче відповів я.

— Не зовсім.

Він пішов уперед, а я слухняно подався слідом; ми поволі минали кімнату за кімнатою, пробираючись крізь натовп, аж доки не вийшли в якийсь бічний коридор і не опинилися перед щільно зачиненими дверима кольору червоного дерева. Кельнер виставляв на низький буфет пляшки віскі, виймаючи їх з картонних коробок. Певно, він тут не тільки господарював, а й чатував біля дверей, бо спритно перепинив нас, і тільки коли Сеймур щось мовив йому, дозволив увійти.

Просторе приміщення було коли не прохолодніше, то принаймні тихіше, ніж інші салони. Яскраво освітлене чотирма старовинними люстрами, воно все-таки видавалося похмурим, може, через облицьовані червоним деревом стіни і оббиті темно-зеленим оксамитом меблі. Важкі оксамитові портьєри закривали вікна. На цьому мінорному тлі яскраво виділялися світло-зелені чотирикутники ломберних столів. За винятком кількох груп, що грали в покер, основна маса присутніх купчилася навколо великого центрального столу з рулеткою. Ми підійшли й собі. Сеймур вийняв з бумажника десяток банкнотів по п'ятсот крон і недбало подав одному з двох круп'є у смокінгах.

— Які жетони бажаєте? — поспитав той.

— По сто крон.

Приклад зобов'язував, особливо після моєї заяви, що не граю по дрібних. Однак у подібних випадках я не звик відчувати себе зобов'язаним комусь в чомусь. Почекавши, поки круп'є відлічить Сей-мурові п'ятдесят крупних жетонів, я царственим рухом подав круп'є єдину банкноту і натомість одержав п'ять жетонів. Між нами кажучи, я волів би дрібніших, але круп'є, очевидно, вирішив, що я і мій супутник — люди одного рангу.

Спочатку я тільки спостерігав за грою Сеймура. Він ставив то на чотири цифри, то на «шьовал», згідно, певно, якійсь своїй системі. В мене немає системи, тому я ставлю один жетон на червоне, приготувавшись чимскоріше позбутися свого жалюгідного капіталу і перейти в категорію глядачів. Круп'є, як у солідних ігорних казино, закликав гравців: «Робіть ваші ставки!» — крутнув ручку рулетки, пустив кульку й протяжним голосом попередив: «Ставки зроблено!» Кулька якийсь час стрибала і після деякого вагання зупинилася на червоному. Чоловік у смокінгу спритним рухом підсунув один жетон до мого й прибрав лопаткою програні ставки.

За простим принципом імовірності, згідно з яким колір, що вийшов, не має шансів вийти повторно, ставлю двісті крон на чорне й знову виграю.

— Браво, Майкле, ви вдало наслідуєте приклад, який я подала сьогодні, — чую шепіт Дороті.

Вона сіла ліворуч од мене, певно, щоб бути подалі від Сеймура, і подала круп'є п'ятсот крон:

— Жетони по двадцять, прошу!

Вільний круп'є відрахував їй жетони, а я поставив нові двісті крон на червоне, саме коли почувся протяжний голос: «Ставки зроблено!» Цього разу програш. І, щоб більше не грати абияк, ставлю усі шість жетонів знову на червоне.

Червоне.

— Браво, Майкле. Ви справді здібний учень, — вдруге прошепотіла Дороті, яка вирішила поставити два малих жетони на першу колонку. Сеймур також бачив мою скромну перемогу, але утримався від коментарів. Він цілком захопився власною системою, і його наполегливість винагороджувалась, бо купка жетонів перед ним помітно збільшилась.

Розповісти точно, як протікала гра далі, значило б напевно збрехати, оскільки в мене не лишилося ні точного уявлення, ні точного спогаду про неї, крім того, що я ставив і ставив на колір. Оскільки я вирішив будь-що програти капітал і відійти від столу, я без розбору ставив жетони то на чорне, то на червоне, час від часу з подивом помічаючи, що купа жетонів переді мною незмінно збільшувалась, попри нечасті програші. Іншою, на жаль, була доля моєї вчительки. Хоч грала вона дрібно, але швидко втратила всі свої жетони й мусила вийняти нову банкноту, а тоді й третю. Зате Сеймур уже подвоїв свої авуари. Застигнувши перед столом з незворушним обличчям і димлячою в кутиках губів сигаретою, він при кожному вигуку круп'є відраховував по десять крупних жетонів, ставлячи їх то на одне, то на друге поле.

— На сьогодні все, — понуро мовила через якийсь час Дорогі. — Радію, що хоч ви, Майкле, виграєте. Заступайте мене гідно!

— Може, краще ви мене заступите?

Вона, вагаючись, глянула на мене, але те вагання швидко змінилося героїчною рішучістю:

— Не маю сили відмовитись. Усе моє єство кипить жадобою реваншу.

Я поступився Дороті своїм місцем і, щоб не заважати їй, попростував до виходу, побіжно відзначивши, що Сеймур провів мене поглядом.

У сусідніх приміщеннях гостей значно порідшало. Зменшилася й задуха, бо вікна були широко розчинені в ніч, насичену електричним сяйвом. У наявності всі умови, щоб спокійно випити віскі. Що я й зробив.

— Спустила все. Можемо рушати, — через півгодини оголосила Дороті, ставши біля канапи, на якій я влаштувався.

— Віскі?

— Ні. Краще коктейль з вітріолу й ціаністого калію. Просто вмираю од злості.

Я огледівся. Сеймур все ще не з'являвся у салоні,